– Це до Хелени, – Янчо рушив їм назустріч. – Зараз розпочнеться комедія.
Як я відразу не здогадалась – дівча було викапана Хелена: такі ж, як у мами, чорні густі пасма волосся, лишень охайно заплетені у косу.
– Чому?! – я прохально звела очі до неба. – Чому все, що має трапитись найгіршого, припадає на час відсутності лікаря?!
Ми зустріли відвідувачок удвох з Янком. Проте цього разу він взяв «кермо» у власні руки:
– Вам краще відлучитися на певний час… Я справлюся сам.
Я не заперечувала, проте шляхом до власного помешкання зайшла до дядька Степана, котрий напружено спостерігав з вікна за всім, що відбувається на подвір’ї.
– Я знаю, дитино, што маву робити. Всьо буде дубрі…
Хелену вивели попід руки з «янгольського» абияк вбрану і не причесану. На якусь мить вона спинила погляд на старій жінці і зосередилась:
– Мамо…
Жіночка, гамуючи розпач, тремтячими у ру– дих плямочках руками видобувала з кишені хустинку і витирала сльози, що з’явилися у зморщених кутиках очей:
– Хеленко, доню моя, – вона простягала руки до доньки.
Та в цю мить погляд Хелени вперся у дівча, що ховалося за спиною бабусі. Слабкість і страждання на Хелениному обличчі змінилися презирством, і очі, котрі щойно готові були розплакатись, запалали ненавистю:
– І ця тут як тут! Заберіть її від мене, чуєте? Заберіть! – Хелена сіпнулася у бік доньки, та не– дрімаючий охоронець вправно схопив її за руки.
– Курва остання, вилупок зрадливий, байстрюча недоношене, – Хелена скаженіла до безпам’ятства в той час, як Янчо втримував їй за спиною п’ястуки. – Не дасть вона мені спокою на цьому світі! Згинь, чуєш?! Згинь! Не нагадуй мені про нього! – Хеленині зуби скреготіли від люті, а з рота білою піною вибивалася слина.
Янчо насильно тягнув її до корпусу, де Любаша вже готувала заспокійливе. Дівчинка тихенько схлипувала, відвернувшись, аби не бачити, як матір вштовхують у лікарняні двері, а літня жінка розгублено простягала дядькові Степану клунок із гостинцями. Її виплакані до прозорості безбарвні очі випромінювали таку безмежну тугу, що Пішта-бачі не втримався і відвів погляд убік.
– Лем не меригуйтеся[37]… Як Бог розпорядиться, так воно і буде… То і їдьте з Богом, ми самі з нею туй порадимо…
Я спостерігала, як дві постаті – юна та стара, однаково згорблені, розчавлені горем – віддалялися у бік автостанції. Клубок у горлі попустив, давши волю сльозам, лишень тоді, як заховалися за обрієм їхні обриси. Це були єдині з усіх відвідувачів «Притулку», котрі щиро молилися за видужання рідної їм людини…
Дмитро Михайлович повернувся з міста пізно ввечері. Задоволений поїздкою, він збуджено розповідав про Івановий успіх, про те, скільки охочих було придбати різьбяні сувеніри. Крім того, що вони продали на ярмарку весь крам, Іван отримав багато замовлень і запрошення взяти участь у святі народної творчості, що відбудеться по той бік Карпат, в Яремчі, навесні. Сам винуватець дійства сяяв від задоволення і, відклавши частину заробітку на нові інструменти, залишок урочисто передав у власність «Притулку».
– Бачиш, Іване, а ти хотівісь весь свій талант пропити, – підтрунював дядько Степан.
– Я, Пішто-бачі, не талант пропивав, а усвідомлення того, же хосна з нього никому не є… Запити мож лем горе, а талант не зап’єш нигда у світі, – і вдвох з Дмитром Михайловичем вони крокували до їдальні, аби відкласти до шпайсу привезені з «вароша» гостинці.
– Завтра відсвяткуємо Івановий успіх, треба буде попросити Галину Василівну та Анцю, аби… – лікар відчинив двері їдальні і здивовано вглядався у темряву – звідти донісся ледь чутний шурхіт і перелякано стріпнувся у кутку людський силует… Розгледівши у ньому молоду кухарку, Дмитро Михайлович не міг втримати здивування…
– А ти що тут робиш в такий пізній час? Щось трапилось, Ганночко?
До смерті перелякана несподіваним викриттям Анця не могла промовити жодного слова. Скоцюрбившись у повній темряві під вікном, зачаїлася, мов мишка, проте ховатись було нікуди і запізно. Дядько Степан недвозначно зиркнув на мене, мовляв, «що я вам казав», а вкрай здивований Дмитро Михайлович намагався з’ясувати причину її пізнього перебування в їдальні. Докладно роз’яснити бодай щось Анця не спромоглася і, обхопивши руками голову, осоромлена, ревучи вистрибнула крізь прочинені двері у ніч.
– Ніхто не знає часом, що трапилось? – лікар озирався на нас, проте ніхто нічого пояснити не міг. – У нас туй нині, ге у остросюжетному триллері, – перевів тему Пішта-бачі, хоч сам був сполоханий не менш за лікаря. – До обіду Хелена була у головній ролі, а тепер – оця, – і нам довелось розповісти все, що трапилось вдень, хоч дуже не хотілося псувати лікареві настрій. – Дубрі є то, же ся дубрі кінчать, – зробив глибокодумний висновок Пішта-бачі, поставивши останню крапку у розповіді про Хелениних відвідувачок. Та не встиг як слід ще прийти до тями, як повз подвір’я летіла до нас, репетуючи, Любаша. За нею ледь встигав Янчо, протираючи на ходу очі, напевно, дрімав перед тим.