Естер припинила огидно хихотіти і подивилася на нього цілком розважливим поглядом, що збило з пантелику ще більше:
– Максе, я пожартувала… Я хотіла перевірити, як насправді ти до мене ставишся… Це зви– чайнісіньке тестування… На довіру…
Макс був приголомшений. Він уже не вірив жодному її слову… Він не розрізняв, де правда, а де гра, і як наразі поводитись, теж не знав.
– То ти вирішила проводити наді мною досліди, Манюне?
– А що мені залишається робити, якщо з близьких людей у мене залишився тільки ти… Мама, навідуючись, постійно плаче… А тато невпинно перепитує, чого мені не вистачає і що мені привезти… Як йому пояснити, що мені не вистачає одного – любові?..
Увійшла медсестра. Тримаючи в руці наповнений рідиною шприц, ввічливо звернулася до Макса: – Вибачте, але настав час необхідних лікарняних процедур… Заходьте іншим разом… – Ось бачиш, як воно насправді? – очі Естер волали про допомогу. Проте вона цілком виважено, нічим не виказуючи болю, запитала: – Максе, ти повернув Дару додому? Макс, виходячи з палати, стрімко повернувся до неї – ніяка вона не божевільна!!! Вона була, є і залишатиметься йому другом!!!
– Ні, Манюне, але я впевнений, що незабаром вона сама повернеться…
… Знехтувавши ліфтом, Макс спускався сходами вниз, а Манюня не виходила з голови… йому стало цілком зрозуміло, що будівництво нової клініки набагато потрібніше Броніславу Всеволодовичу, ніж йому… Компаньйон готував респектабельний притулок для доньки…
Зранку я передусім помчала до амбулаторної довідатись, як себе почуває дядько Степан. Той зі сміхом приміряв роздобуті Любашею милиці:
– Лем побзерайте[69], мавім дві ноги, а тепер цілих чотири! І ко ми тепер повість[70], же у кожній біді не годно найти шось доброго?! Єдно недубрі, же ховзько вонка[71], та я ся бову сам по дворі лазити. Хіба Любов ня буде тримати, тоди другой діло. З нею я ся нич не бою, ге за муром! – кепкував, спостерігаючи, як по-дитячому наївно червоніє літня Любаша від його простяцьких жартів.
– Ви просто молодчина, Пішто-бачі, не губите почуття гумору навіть у скрутних ситуаціях. А що наш втікач? Приборкали в ньому звіра?
– Знову ричав до півночі і врешті, змучившись, заснув, – відповіла Любаша, збираючись додому: ось-ось мала підійти заміна.
– Маву до вас єдну просьбу, Даро, – звернувся до мене дядько Степан. – Ци не могли бисьте зайти до баби Гальки, оби тота покормила псів? Вни типерька під її опіков… Пак пуд вечір може годен буду вже сам їх посокотити, не нидіти ж мені туйки до віку, склавши руки, на шиї у бабів!
– Я вам зараз покажу бабів! – вдавано замахнулась на нього Любаша. – Ті, як ви кажете, баби ще ого-го! Цікаво, що би ви без нас робили?
Я, посміявшись зі старечої грайливої лайки, накинула кожушок і почимчикувала до їдальні з дорученням від Пішти-бачія.
Баби Гальки на кухні не було. Натомість там ґаздувала кульгава Анця. Я трохи знітилась, заставши її саму, адже жодного разу за весь час мого перебування в «Притулку» ми так і не заговорили одна до одної. Побачивши мене, вона відвернулась, вдаючи, що не помічає, і вдвічі завзятіше взялася до роботи, голосно грюкаючи баняками.
– Доброго ранку, Ганно. У мене доручення до Галини Василівни… Ти часом не знаєш, де її можна знайти?..
Анця не повернула до мене обличчя, проте навіть зі спини було помітно, як дрібно тремтять її плечі. Я замешкалась, розгубившись від дивного прийому, і вже хотіла йти, не діждавшись відповіді, та в останню мить матове яйцеподібне око люто заблищало у мій бік:
– Псів пішла кормити…
Я відсахнулася з несподіванки: її голос виявився ще відразливішим за погляд. Він не міг належати юному створінню – рипучий та хрипкий, нагадував шамкотіння беззубої баби, здатної лишень на те, аби бубоніти прокльони кожному услід. Він нагадував покрякування старої відьмачки, котра, перевтілившись у образ молодиці, гнівається на себе за те, що голос її видає. І не встигла я подякувати, як вона вже відвернулась і занурилась у роботу, наче мене не існувало у цьому світі.
Оговтавшись, я стиснула плечима, мовляв, дивачка та й годі, і рушила до виходу. І вже на порозі, взявшись за ручку дверей, за спиною несподівано вловила ледь чутний, проте цілком розбірливий шепіт, що більше скидався на зміїне шипіння, аніж на людську мову: «Курва…»