– Даро, вставайте, біда!!! – крик Дмитра Михайловича повернув мене до дійсності, і вже за мить я стояла на порозі, розкуйовджена і сонна, одягнувши на ноги свої вовняні шкарпетки:
– Що трапилось?!! Чому переполох?!!
Лікаря супроводжувала бліда, мов полотно, Любаша, Янко, що не міг вимовити й слова, і Мітя, єдиний з усіх, що намагався тверезо мислити:
Від сторожки шкандибав до нас на милицях збентежений дядько Степан. Неподалік, десь від лісу, з боку Соковиці, чутно було тужне підвивання псів – Рижка та Лижка були теж явно чимось налякані.
– Що відбувається? – повторила я запитання, накидуючи на плечі кацабайку і спостерігаючи, як кожен самостійно збирається з мужністю, аби оголосити щось важливе.
– Хелена… – спробувала розпочати Любаша, проте лікар перебив її на півслові.
– Наберіться мужності, Даро. Все, що мало статися, вже сталося. Наразі від нас вимагається витримка і виваженість… Хелена вчинила самогубство…
… Хелена не тільки вчинила самогубство. Хелена скоїла вбивство…
Похапцем одягнувшись, я поспішила вслід за всіми попід ліс. Позаду шкутильгав дядько Степан, намагаючись нас наздогнати. Рижка та Лижка лежали, зіщулившись, поруч з двома жіночими тілами і безупинно підвивали.
Хелена лежала, широко розкинувши руки, біла, як сніг, на тлі якого кров з перетятої жили здавалася палаючою ружею, поспіхом загубленою нетерплячим коханцем. Її волосся здавалося ще чорнішим на тлі білого снігу. Вона була прекрасною навіть у смерті, і ми, забувши про трагічність ситуації, мимоволі замилувались нею, як можна замилуватись вродливою жінкою. В іншій руці філігранно, по-панськи вирізьбленими пальцями Хелена стискала виблискуючий на сонці бездоганно відточений різачок – той самий, що зник у день ярмарку з Іванової майстерні і який нам так і не вдалося своєчасно відшукати.
Поруч, заціпенівши у судомній конвульсії, лежало тіло кульгавої Анці. Якось неприродно зіщулившись, як плавець, котрого несподівано вхопив корч, вона увіткнулася обличчям у сніг, наче соромилась глянути нам увічі. Неприродність пози свідчила про боротьбу, проте суперниця, виявилась дужчою. На її шиї чорніли синці від п’ястуків, що свідчило про насильницьку смерть. Янко підійшов ближче і з огидою торкнув тіло, аби повернути його на спину. Ми перелякано відсахнулися: обличчя, приховане зазвичай низько пов’язаною хусткою, відкрило всім страшну відразливість, ба, навіть потворність. Очі її були відкритими, проте в них не міг відобразитися жах останньої миті, оскільки зіниць не було – закотилися чи й справді їх не існувало. І лишень матовий слизоподібний білок безглуздо, наче належав гіпсовому зліпку, а не зрячій донедавна людині, вибульчився, наганяючи страх на кожного. Проте найгіршим було інше. У спотвореному останнім прокльоном відкритому роті, здавалось, немає зубів, або ж вони були надто дрібними, аби їх помітити. Натомість, рівномірно розмістившись по обидва боки рота, виразно виблискували два кутні-ікла – гострі, звірячі, точнісінько такі, які я бачила увісні. Брудними від землі пальцями Анця цупко стискала якісь корінці, не бажаючи загубити їх навіть по смерті. Її скрючені п’ястуки, чорні від глини, в’їлися у коріння так, ніби зрослися з ним навіки. Я відвернулася – мій сон у всіх страхітливих подробицях постав перед очима. Я поступово починала осмислювати все, що насправді трапилось.
Дядько Степан зігнувся над тілом, важко справляючись із зависокими милицями, і, уважно роздивившись те, що Анця сокотила[74] у кулаці так ревносно до останнього подиху, безпомилково визначив:
– Коріння папороті лісової… Найстрашніший трунок на всій території Карпат. Незмінний атрибут усіх ворожіль та відьмаків, – він випростався і додав, – вчора був Бабин вечір…
… Трагедія відкрила очі на безліч питань.
Вже ніхто не ламав голову над тим, хто підпалив моє помешкання, ані над тим, хто щоразу таємно слідкував з вікна, стежачи, що відбувається в «Притулку»…
Анця не знала, що окрім неї, «Притулок» мав ще одного прискіпливого спостерігача, і кожен її крок, як і нічні блукання територією лікарні та узліссям Соковиці, був під невпинним наглядом.
Тим сторожем була Хелена, котрій у часи тривалого безсоння нічого не залишалося як займати звичний пост біля вікна і спостерігати за всім, що відбувається назовні. Хелена знала кожен кухарчин крок і усвідомлювала істинну небезпеку, намагаючись своєчасно застерегти.
Окрім отруйного коріння папороті, що небіжчиця потай висушувала у темному закапелку шпайсу, готуючи відьмацьке пійло, ми знайшли безліч всілякого сухоцвіту. Дещо було дбайливо пов’язане у оберемки, а дещо просто розсипане по кам’яній долівці, попередньо вистланій газетою. Такі ж засушені суцвіття дядько Степан виявив у пучках різнотрав’я, підв’язаних під стріхою мого помешкання. Це було зроблено майстерно, аби ніхто не помітив серед цілющого звіробою, рум’янку, деревію, що з них я заварювала щодня чай, засушений отруйний цвіт плавуну, чемериці чи вовчу ягоду. Вискубуючи з оберемків чортополох, Пішта-бачі не міг заспокоїтися: