Броніслав Всеволодович зовсім втратив цікавість до розпочатої справи по будівництву… його піднесений стан змінився апатією. Макс все розумів… Естер не стало… Нікому було готувати компаньйону достойний прихисток. І Макс вдвічі завзятіше хапався до розпочатого. Наразі будівництво нової клініки стало справою його честі. Бо хто ж, як не він, усвідомлював, що той новий «Притулок» стане своєрідним обеліском у честь Естер. І він трудився, не покладаючи рук, аби зовсім скоро розпочати будівництво надгробку, що не має аналогу у цілому світі, і зросте незабаром серед неторканої гірської краси – надгробку в пам’ять бідолашної Манюні…
…Був початок лютого і відлига, незвична для цієї пори, адже у горах зими зазвичай виснажливо затяжні… Можливо, сталася чергова аномалія в природі. Дивувалися всі, особливо дядько Степан, що, змінивши остогидлі милиці на дерев’яний ціпок, доволі жваво пересувався по території «Притулку».
Звідусіль цяпало і текло. Поза сумнівом, очікувався паводок, бо ж сніг, прикривши Соковицю папланом[75] заввишки ледь не у людський зріст, танучи, наповнював і без того бурхливі води гірського потоку некерованою стихійною силою, несучи тим самим загрозу нижнім селам. Зазвичай це ставалося наприкінці березня, і горяни давно змирилися з небезпекою, яку несла за собою щовесни вода. Проте, щоб отак, серед лютого, такого не пам’ятали…
– йой, недубрі тото, коли дочасно весна йде, – бідкався Пішта-бачі, спостерігаючи за аномальним явищем. – Кидь так рано тепло прийшло, то у травні годні ще й морози бути… А тогди ушиткой живоє і у полі, і на деревах померзне…
Здавалось, сама природа не хоче розформування «Притулку»… Наперекір чиновництву, котре винесло остаточне рішення. За два тижні очікувався приїзд надзвичайної комісії разом із графським спадкоємцем.
…Налаштована залишитись до останнього дня разом із притульчанами, я й гадки не мала про дочасний від’їзд. Хотілося віддати себе до останку, підтримати кожного особисто в хвилину розлуки. Проте, не маючи на те жодної видимої причини, останнім часом я почувалася якось дивно.
Пояснюючи надмірну перевтому та слабкість нервовим станом і перевантаженням, яким супроводжувався останній притульчанський місяць, насичений трагічними подіями, я переко– нувала себе, що нема підстав для хвилювання. Та коли серед білого дня мене несподівано знудило, а потім ще і ще, і до вечора я вже була схожа на вичавлену цитрину, було зрозуміло: коїться щось незвичайне, чого ніколи раніше зі мною не траплялось. Вирішивши наразі нічого нікому не казати, я гамувала в собі нудоту, та вона рвалася назовні невтримними потоками блювотиння. Приховувати далі це було неможливо.
Любаша, не на жарт стурбована станом мого здоров’я, заварювала цілющі чаї, що не допомагали, і, врешті-решт, ретельно придивляючись до мене, наважилась запитати:
– Скільки ото часу, Дарочко, минуло з тих пір, як ваш чоловік приїздив? З місяць буде вже? Я відразу не збагнула, куди вона хилить, і лишень повернувшись у своє помешкання, аби прилягти від утоми, пригадала Любашину цікавість і взялася підраховувати дні, що минули від Максових відвідин «Притулку». Здогад приголомшив мене: «Ну звісно!!! Всетак насправді просто!!! Те, чого ми з Максом чекали роками, сталося!!! І сталося саме тут, у «Притулку», на рипучому старому ліжку з металевими бильцями, а не в розкішній міській спальні з безглуздим прозорим балдахіном!!! Саме тут, на межі цивілізації, на прихованому від людського ока закапелку землі, знаному лишень Богом, в мені зародилося нове життя!!! Я уявила собі щасливе Максове обличчя, коли він дізнається про омріяну роками новину!!! Я й сама не могла ще до кінця повірити у вірогідність припущення. Проте інтуїція підказувала, що це правда.
Я очікую дитя! І, надибавши наступного дня на подвір’ї «Притулку» дядька Степана, котрий, мружачись від недоречно раннього лютневого сонця, жартівливо підтрунював наді мною, вчергове переконалася у правильності власного здогаду:
– Но та што, дітино, говоривім, же твоє щастя вже тя найшло, а ти мені не вірувала!!! Такоє тото щастя… Де захотіло, там і сіло…
– Як же ви здогадалися, Пішто-бачі? – я не могла надивуватися проникливості селянина.
– Я, дітино, всьо знаву. Я, ге мудрий ворон, всьо вижу та не всьо кажу… А дітвака будеш мати парадного, ге чічка[76]. Пригадаєш колись мої слова. На тебе буде випозірувати[77], бігме, – і пошкандибав собі далі, залишивши мене серед подвір’я, осмислювати його пророчі слова.