Згорблений, наче крученого в’юна ковтнувши, я почвалав до виходу з кафе.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,
Сухолужжя нагорнуло вздовж дороги – хвилями високих покосів – цвіту яблуневого та грушевого, вишневого та черешневого. Кущі бузків цвіли фіолетовим, ліловим та білим полум’ям. Здавалось, наче довкола широко розлилась розпечена вулканічна лава та й захолола, а в цій барвистій магмі навічно застигли хати, люди, машини.
Опинившись у полі, на околиці Сухолужжя, я обернувся – село простиралося за моєю спиною, схоже на декоративну таріль, витворену геніальним народним майстром. Майстром, чиєму розумові чужі божевільні провалля і підсвідомі візії мефістофельської ясновидющості, а тільки властиве бажання гармонії, довершеності, доцільності.
Село Чудви скидалось на грандіозну мушлю доісторичної черепахи, де на скойках розмістилися садиби та колгоспні будівлі, а внизу сотався струмок. Я збавив хід машини, поглядаючи по узбіччю дороги, наче сподіваючись непередбаченого... Бо коли в Сухолужжі переді мною постав ексцентричний епізод, наче вичаруваний магією роману «Позичений чоловік», то невже в Чудвах я не можу сподіватись іще на більше чудо! Хоча б тому на більше чудо, що за Чудвами – й роман так підказував, і душа моя відчувала – вже мала бути ота всесвітньовідома тепер Яблунівка, до якої і слався мій путь.
Село Чудви, либонь, і вразило мою уяву так гостро, що нічогісінько чудного в цьому подільському селі я не помітив і на пучку.
Прослалося поле, зодягнене у весільну сукню озимини.
«До Яблунівки З км».
Серце моє повільно, як наповнений гелієм стратостат, опустилось у п’яти, і, ставши на якусь часинку безсердечним, я звідав страх. Од страху тіло стало легеньке, мов пух кульбаби, і якби я сидів не в машині, то вітрець підхопив би мою безтілесну кульбабку й поніс понад землею. І з асфальтованої дороги я звернув на путівець: треба переждати, щоб угамувалась душа, щоб охолонули нерви, бо зустріч із Хомою Прищепою здатна остаточно приголомшити, вбити.
Подолавши путівцем клин озимини, машина мовби пурхнула на луговий килим. Ген-ген за вербами та за вільхами голубіло дзеркало ставка. Висока трава помережана квітами, над якими перепурхували метелики. Дикі груші, старі й молоді, облиті молоком цвіту. І глід-жостір наче барвистими хмарками понакривався, так рясно розквітнув.
Порозчинявши навстіж дверцята, щоб вітерцем провіяло в салоні, я ступив на цей килим, де трава сягала за коліна. Тлумовисько весняних пахощів ударило в свідомість, мов наркотичне зілля, і в голові стало просторіше й вільніше. Сила й воля повертались у тіло, наче я обернувся на міфічного Антея, котрий у єдності з рідною землею черпав непереможне завзяття...
Нагле двигтіння лугу, тупіт копит, злий посвист із грудей, надсадне дихання раптом пролунали за спиною. Ще не позбувшися сомнамбулічного стану, я обернувся... Коні летіли галопом, із їхніх ніздрів наче аж диміло парою, піна котилася з ошкірених зубів, очі палахкотіли ярим огнем. Хижо попригинавшись у сідлах, повбиравши голови в плечі, верхи на конях неслись, либонь, татари. Наче переборовши невмолимі закони часу, якому не було й нема вороття, наче виламавшись із реліктової товщі минувшини, яка давно відшуміла, вони були зодягнені в гостроконусні шапки, обторочені хутром, лопотіли від швидкої їзди їхні барвисті шаровари... в руках занесено криві ятагани... жорстокі усмішки зміїлись на тонких устах... Звинувшись вужем, шовковий аркан спалахнув на сонці в переднього вершника – і вже за коротку мить обвився довкола моєї шиї. Не вірячи в таку чудернацьку явину (наслання якесь, мана, верзеться казна- що!), я спробував розімкнути міцну петлю пальцями...
– Ясир! Ясир!–закричали вершники гортанною мовою, наче орли заклекотіли, оточуючи мене зусібіч щільним кільцем.
Кінські гніді та чалі боки ходили ходором від шаленого бігу, чулось хоркання, іржання, надсадне сапання. Обличчя нападників – смагляві, тонкоброві, з приплюснутими носами, що роздимались крильцятами напружених ніздрів, – виражали азарт і таку непідробну щиру ворожість до мене, а шовковий аркан так міцно стискував шию, що я злякався.
– Волоцюги! Хулігани! Розперезались, бо районна міліція далеко! – кричав я, задихаючись від гніву і від аркана на шиї. – Відпустіть – і я зараз сам поїду в район до начальника міліції самого товариша Венеційського!