— Давай згоду. Все-таки своїх лікуватимеш. Та й вискочити звідти легше.
Так Ірина Дмитрівна почала працювати в лазареті офіцерського санаторію. В обов’язки позаштатного фельдшера входило констатування смерті дівчат із карантину і «допоміжного персоналу». За півтора місяця роботи Ірині Дмитрівні не раз довелося писати такі висновки. Одного разу вона відмовилася підписати довідку про смерть дівчини — там писалося, що дівчина загинула внаслідок нещасливого випадку, а насправді у неї було кулеве поранення.
— Не будьте вперті, мертвій ви не допоможете, живим — тим більше. На фронті гинуть мільйони, і нікого не цікавить, од чого помер той чи інший — від осколка снаряда чи від дизентерії. Від медиків вимагають тепер одне: вміти відрізнити живого од мертвого, — вмовляв Ірину Дмитрівну старший лікар Фюмен.
Та Ірина Дмитрівна стояла на своєму, і Фюмену довелося дописати: «Необережне поводження із зброєю». Це здалося Ірині Дмитрівні дивним: звідки в дівчини з «допоміжного персоналу» зброя? Але довідку вона підписала.
Якось під час медогляду одна дівчина — в реєстраційній картонці вона значилась під ім’ям Лота — шепнула:
— Не підписуйте довідки, не оглянувши трупа.
Те, що Ірина Дмитрівна підписувала такі довідки, мало хто знав. А Лота якось довідалася про це. На другий день начальник охорони санаторію приніс у лазарет одразу три довідки.
— Підпишіть, — сказав він Ірині Дмитрівні. — Їх уже поховали. Групова втеча. Охорона застосувала зброю.
Те, що сказав начальник охорони, скидалося на правду, але Ірина Дмитрівна, пригадавши осторогу Лоти, відмовилась підписувати. Довідки підписав лікар Фюмен: підписав не читаючи.
Ввечері до лазарету прийшла Лота. Вона порізала палець. Рана була глибока, й Ірині Дмитрівні довелося накласти скобки.
— Вам приносили довідки? — спитала Лота.
— Так.
— Скільки?
— Три.
— Правильно. Не підписали?
— Їх підписав Фюмен.
— Падлюки! Ах, які падлюки, — вилаялась Лота. — У цьому клятому замку не тільки вбивають і гвалтують; тут торгують людьми. Ті три дівчини живі. Їх продали. Минулої ночі повезли на аеродром. У замку час од часу з’являється якийсь пан Трібо, середнього віку, в цивільному. Запам’ятаєте?
— Пан Трібо?
— Гладкий, невисокий на зріст, рідке волосся, часто сміється. Запам’ятаєте?
— Навіщо?
— Він купляє і вивозить звідси дівчат.
— Це, ви вважаєте, найстрашніше з того, що тут відбувається? — посміхнулась Ірина Дмитрівна.
— Але ж зрозумійте, в них забирають останнє: ім’я, право називатися людиною!
— А ми з вами можемо називатися людьми? — підійшла впритул до неї Ірина Дмитрівна.
— Можемо, — витримавши її погляд, сказала Лота. — Те, що з нами сталося, не провина — наше горе. Це різні речі. Не плутайте їх.
— Та ви самі, по-моєму, плутаєте їх, — різко сказала Ірина Дмитрівна.
— Ні. Бути тільки впертою і безвилазно сидіти в карантині, як робили ви і ваші подруги, — це ще не геройство.
— Не розумію.
— Звідси можна вибратися двома шляхами: ногами вперед — на кладовище або підписавши ще одну заяву.
— Яку? — спитала Ірина Дмитрівна.
Лота уважно подивилася на неї, потім прошепотіла:
— Що ви згодні працювати на німецьку розвідку.
— Вам пропонували підписати таку заяву? — насторожилась Ірина Дмитрівна.
— Не пропонували і не запропонують, — посміхнулася Лота. — Я в чорному списку. Замок для мене тільки відстрочка…
Вона не сказала, від чого відстрочка, але одразу тицьнула в руку Ірині Дмитрівні папірця.
— Тут імена і прізвища деяких дівиць із тих, хто підписав другу заяву, — скоромовкою сказала Лота. — Їхні справжні імена і прізвища. Адреси їхніх батьків. Якщо вам випаде побувати в Сосновському, передайте цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по вулиці Московській. Скажете — від Олени.
— Навряд чи мені пощастить побувати в Сосновському, та ще самій, — дохитала головою Ірина Дмитрівна. — Моє становище ненабагато краще за ваше. Але я спробую.
— Я теж, — якось дивно мовила Лота, — і якщо у мене це вийде раніше, ніж у вас, папірець знищіть.
— А як же я дізнаюся, пощастить вам чи ні?
— Дізнаєтесь.
Ірина Дмитрівна дізналася про те наступної ночі. Вона ще не спала, коли у дворі почалася безладна стрілянина. Вимкнувши світло в комірчині, де вона жила відтоді, як почала працювати в лазареті, Ірина Дмитрівна трохи прочинила вікно і почула розлючену лайку, прокляття, крики, постріли. Потім хтось гукнув:
— Вона за будкою! Кидай гранату, а то всіх перестріляє.