Выбрать главу

Поступово Наталя оговталась і, коли юшка була готова, хотіла навіть узяти на себе роль господині. Але Нетреба відібрав у неї ополоника.

— Розливати юшку — це вже бойове завдання, — сказав він.

— Так, так, — підхопив Лежнєв, — це можуть робити тільки втаємничені.

Коли розлили по кухлях «бойові сто п’ятдесят», підвівся Кулінич.

— Затискуємо молодь, — усміхаючись до Наталі, сказав він. — У гості запросили, а не довіряємо навіть ополоника.

— Очевидно, довір’я треба заслужити, — всміхнулась і собі Наталя.

— Якби не заслужила — не сиділа б тут з нами, — звів брови Кулінич і повернувся до товаришів: — Ми зібралися не заради того, щоб випити до юшки. Хоча й без цього наш збір не був би збором. Та не в тому річ. Ми прийшли сказати нашим товаришам, які лежать довкруж: був іще один бій, і ми перемогли. Не все було гладко в цьому бою, не все вийшло так, як хотіли. Та хіба який бій проходив гладенько? Я кажу це не тому, що хочу виправдати себе й інших, — за свої промахи ми відповіли насамперед перед судом своєї совісті. Але, думаю, у нас є підстави випити ще за одну перемогу. За те, що вже не ходитимуть по землі, не їстимуть наш хліб люди, негідні носити це високе звання.

А коли знову наповнили кухлі, Нетреба, який сидів навпроти Наталі, обернувся до лісу, прислухався.

— Хтось іде старою стежкою, — сказав він.

Наталя й собі прислухалась, але нічого не почула і тільки через кілька хвилин побачила, як, розсунувши гілки ліщини, на прогалину вийшов генерал Олійник.

Очевидно, на нього чекали, бо ні Лежнєв, ні Кулінич не здивувалися. Вітаючись із Наталею, Олійник поставив перед нею вигадливої форми пляшку з вином.

— Пробуйте, десертне закарпатське, — сказав він, — бо, я бачу, вас тільки горілкою частують.

Як зрозуміла Наталя, Олійник лише кілька годин тому прилетів у Сосновське. А перед тим був у закордонному відрядженні, і Олійника засипали питаннями. Він спершу відповідав, а далі підняв руки:

— Я, товариші, кепський оратор. Та й зарубіжного досвіду у мене мало. Про це вам краще міг би розповісти мій попутник, з яким я прилетів у Сосновське. Дуже цікава людина — один із керівників нашої військової розвідки. Правда, керівником він став недавно, а доти був безпосередньо на розвідувальній роботі. Понад тридцять років прожив за кордоном. Де тільки не побував!

— Чого ж ти не запросив його сюди? — якось по-особливому глянув на Олійника Лежнєв.

— Запросив. Але в Сосновському у нього є одна справа особистого характеру. Сподіваюся, що він її швидко залагодить і тоді неодмінно прийде.

— А як же він нас розшукає? — сама не знаючи чому, спитала Наталя.

— Він професійний розвідник, — усміхнувся Олійник. — Йому досить вказати напрямок.

Вогнище пожерло всю зібрану ламань, і Наталя з Нетребою пішли по дрова. Заглибилися в ліс. Нетреба підняв великий розчахнутий сук, потягнув його до вогнища, а Наталя пішла далі.

Ноги тонули в килимі опалого листя. Жовте, коричневе, червонувате — воно м’яко шелестіло під ногами, немовби пошепки розповідало якусь таємницю. Цей довірливий шепіт і свіже осіннє повітря — навдивовижу чисте в лісі — навівали умиротворення, манили в прозору далечінь. І все-таки на душі у Наталі було неспокійно. Вона не могла зрозуміти, в чому річ, але якесь передчуття хвилювало її. Це передчуття не давало їй спокою вже кілька днів. А ось тепер воно цілком охопило її.

Наталя побачила повалену берізку. Взяла її за комель, потягла до вогнища. І тільки тут помітила, що відійшла од галявини досить далеко. Зупинилася відпочити. Дерево було важкувате. І раптом попереду, за низькорослими ялинами почула тиху розмову. Завмерла, впізнавши материн голос. Як могла опинитися тут мама? У грудях рвонулося й одразу ж завмерло, немовби перестало битися, серце. У просвіті між деревами вола побачила маму — невисоку, струнку, здалеку схожу на дівчину. Поруч неї ішов високий військовий.

Ось вони вийшли на галявину, де горіло багаття, і до Наталі долинули схвильовані голоси Кулінича та Лежнєва:

— Фріснер!

— Оскар!..