Дальші події розгорталися навіть швидше, ніж того сподівався. Лежнєв. Офіцери зірвали зі столу скатертину, поклали на неї Оскара, дружно вхопили за краї. По дорозі до лазарету моторний майор — він теж ніс Оскара — висловив припущення, що в капітана, очевидно, відкрилася рана. Лежнєву лишилося тільки підхопити цю думку, посилаючись на аналогічний випадок, який нібито стався з ним, обер-лейтенантом Зінгером, невдовзі після польської кампанії.
Ірина зустріла їх діловито. На Лежнєва вона навіть не глянула, і той подумав, що дівчина переграє. Вибравши момент, він пошепки сказав їй:
— Не удавайте, що не знаєте мене.
Вона ледь стенула плечима.
Прибіг санітар-німець, допоміг роздягти Оскара. Ірина перевірила пульс, заходилася обробляти рану.
— Що з ним? — голосно спитав Лежнєв.
— Надто рано виписали з госпіталю, — не дивлячись на нього, відповіла Ірина, — розійшлися шви, лопнула судина.
Оскар не приходив до тями. Потупцявши біля дверей, один за одним льотчики пішли. Із сторонніх у лазареті лишився тільки Лежнєв. Час од часу Ірина крадькома поглядала на нього, але її погляд був далеко не доброзичливий. Лежнєв насторожився. Що сталося?
— Переллємо йому кров, — тим часом сказала вона санітарові. — Подивіться його документи. В них має бути вказано групу крові.
— У нього друга група, — відповів санітар і показав на п’яту пораненого. — Ось витатуйовано його особистий номер і група крові. Має бути ще під пахвою. — І, немовби бажаючи показати свою обізнаність, він підняв на Оскарові сорочку, одвів його руку. У Лежнєва по спині забігали мурашки — він побачив есесівську мітку. Есесівець!
— Вам краще піти, — холодно сказала Ірина Лежнєву. — Я обробила рану, наклала шви, зараз ми переллємо кров і йому стане краще. Небезпеки немає. Гадаю, за два тижні він буде здоровий.
— Я піду в офіцерський вал. Другий столик ліворуч. Коли щось знадобиться — покличте мене.
— Гаразд, — сказала вона.
Лежнєв вийшов. Наступні півтори години він провів у компанії моторного майора — всі інші льотчики розбрелися хто куди. Незабаром за ними мав прийти автобус. Це влаштовувало Лежнєва. Не бажаючи ще раз випробовувати долю, він домовився з Петром, що з якоюсь групою офіцерів поїде автобусом — для цього прихопив і сховав під мундир пілотку, — а за півтора-два кілометри од замку під якимось приводом вийде. Тим часом його товариші повинні залишити підвали замку, перетнути шосе і чекати на Лежнєва біля труби водозливу. Місяць уповні, компас і вже знайома місцевість полегшували завдання.
О пів на третю Лежнєв пішов у лазарет. Подумавши, він вирішив, що Оскарові ніщо не загрожує і можна лишити його тут до цілковитого одужання. Треба було тільки домовитися про дату і місце зустрічі.
Оскара перенесли в палату. Ірина сиділа поруч на табуретці. Санітар-німець спав у приймальному покої на тапчані. Обережно ступаючи, щоб не розбудити санітара, Лежнєв зайшов до палати, причинив за собою двері. Ірина підвела голову.
— Як він? — спитав Лежнєв.
— Опритомнів, потім заснув.
— Залиште нас удвох.
— Не треба його будити, — відказала Ірина.
— А ви не вчіть мене, — обірвав її Лежнєв. — Вийдіть ї зачиніть двері.
Вона підкорилася. Хоч як не хотілося будити Оскара, а все-таки довелося. Прокинувшись, той заговорив перший:
— Вам краще піти звідси, поки не розвиднілося. За сім кілометрів по дорозі до міста ліворуч од шосе є фільварок Франца Гімпеля. Він був колись єгерем, добре знає ці місця. До того ж через ряд обставин користується заступництвом керівництва місцевого відділення СД. Та хай вас це не бентежить — зверніться до нього від мого імені. Він допоможе вам. Ось візьміть і передайте йому. — Оскар вийняв з-під подушки свій бумажник, дістав звідти невеличке фото. — Це моя мати — його сестра.
Вони домовилися про зустріч, і Лежнєв уже зібрався йти, коли до палати, не постукавши, ввійшла Ірина.
— Фрау Ада, — самими губами сказала вона, а голосно мовила: — Пане обер-лейтенант, вас просять вийти в приймальню.
Лежнєв перезирнувся з Оскаром.
— Хто ця Ада? — тихо спитав Оскар.
— Начальниця санаторію, — відповів Лежнєв.
— Якщо спитає, скажіть, що я ваш знайомий. Ми разом відзначали Новий сорок другий рік у Берліні в ресторані напроти Гедехніхскірхе. А тут зустрілися випадково.
Ірина не зводила з них очей — вона чула все, що казав Оскар, але нічого не розуміла.
— Швидше одужуйте, Фріснер, — голосно мовив Лежнєв і вийшов у приймальню.
Неприємний холодок пробіг у нього по спині, коли поруч фрау Ади він побачив майора фон Бюлова. Біля дверей у коридор стояв якийсь здоровило у цивільному. Майор фон Бюлов теж був у цивільному. Ірині звеліли вийти з лазарету. Тільки-но вона вийшла, фон Бюлов швидко спитав у Лежнєва: