— Припустімо, я повірив, — сказав Лежнєв. — Дякую за увагу. Але свої сигарети я не тримаю в портсигарах.
Він сказав це таким тоном, що фон Бюлов розгубився.
— Вибачте, — пробурмотів абверівець.
У двері постукали.
— Це Шпітцмюллер, — зрадів фон Бюлов. — Прошу вас, полковнику!
Льотчик тримався на ногах більш-менш твердо.
— Їдемо, Зінгер? — звернувся він до Лежнєва. — Автобус у дворі.
Лежнєв відповів не одразу, вдаючи, що роздумує над пропозицією полковника.
— Мабуть, до міста я вже не встигну, — поглянувши на годинник, сказав він і після паузи додав: — А втім, мені все одно по дорозі з вами. Висадите мене на шосе. Їдьмо.
Полковник Шпітцмюллер встав, але одразу ж сів, явно не поспішаючи: Лежнєв помітив, що фон Бюлов зробив якийсь знак льотчикові. Той почервонів, засовався на стільці і чогось поліз до кишені.
— Я ваш боржник, Зінгер, — сказав він. — Хто знає, коли ми зустрінемося та й чи зустрінемося взагалі. Ви платили за всіх. Скільки я вам винен?
— Облиште, полковнику, — вирішив бути великодушним Лежнєв.
— Мені ніяково, Зінгер, — пробурмотів льотчик, ховаючи, проте, гроші. — Я ж знав, що ви…
Він осікся, силувано всміхнувся, розвів руками. Зачепившись за лаву, дзвякнув його кортик. Полковник раптом зняв його і подав Лежнєву:
— Тоді візьміть це на знак дружби, Рудольфе. Погляньте на рукоятку.
— «Sequi її tuo corse, е lascia dir le geuti», — насилу прочитав Лежнєв викарбуваний на рукоятці напис. — Не розумію. Якою це мовою? Чи не італійською?
— Італійською, — підтвердив Шпітцмюллер. — «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть». Добре сказано, правда ж? Цей кортик мені подарував один італієць. Ми були з ним в Іспанії в тридцять восьмому. Льотчик він був нікудишній, хоча корчив із себе аса. А напис мені подобається.
— Мудро сказано, — підхопив фон Бюлов. — Власне, це девіз усіх справжніх мужчин.
— Мені не лишається нічого іншого, як прийняти подарунок, — усміхнувся Лежнєв, — хоча б для того, щоб довести свою приналежність до справжніх мужчин.
Полковник Шпітцмюллер зареготав. Потім сам прикріпив кортик до пояса обер-лейтенанта Зінгера.
Фон Бюлов пішов їх проводжати. Це було не до речі, бо Лежнєву треба було ще надіти пілотку, яка лежала в нього за пазухою. У коридорі, в залі, на сходах цього не зробиш — головні убори здають і беруть унизу — в гардеробній, а в гардеробній теж не так просто це зробити — не витягуватимеш із-за пазухи пілотку на очах у фон Бюлова. Та все обійшлося.
У дворі було так темно, як буває тільки перед світанком. Свіжий вітрець приніс пахощі лісу, і Лежнєв на повні груди вдихнув чисте, напоєне хвоєю нічне повітря; одразу стало якось легше дихати і думати; зникла нервова напруга, яка ось уже кілька годин підряд сковувала його. Нічна тиша дзвеніла у вухах. Та ось неподалік, розриваючи тишу, загурчав мотор, сліпуче спалахнули фари автобуса. Лежнєв подивився на годинник. Було близько четвертої. Скоро світатиме. Товариші, мабуть, ждуть не діждуться його біля водостоку. Але минулий вечір і ця швидкокрила ніч варті будь-яких хвилювань…
Лежнєв уже прощався з фон Бюловим, коли хтось у темряві вимовив прізвище Оскара.
— Здається, небезпеки немає, — відповіла фрау Ада. Лежнєв упізнав її голос.
— Я привіз хірурга, — сказав її співбесідник, перетинаючи смугу світла від автобусних фар.
Лежнєв тільки на мить побачив чіткий, наче вирізьблений профіль — тверде підборіддя, прямий ніс, але запам’ятав це обличчя… Фрау Рененкампф і чоловік із вольовим обличчям увійшли в замок.
— Хто це? — проводжаючи їх поглядом, спитав Лежнєв у фон Бюлова.
Той не відповів.
— Ця людина назвала прізвище мого товариша, — наполягав Лежнєв.
— У вас чудовий слух, — скривив губи фон Бюлов.
— І все-таки, хто цей чоловік?
— Полковник Улінгер.
Це була ще одна дуже важлива новина. Хто такий полковник Улінгер, Лежнєв знав: це прізвище неодноразово згадували в Москві.
— Ваш шеф завжди приїздить на шапкобрання?
— Ні, не завжди, — розгубився фон Бюлов.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Секретар комітету комсомолу хіміко-технологічного інституту, статурний хлопець з інститутським значком на спортивній куртці, спитав Наталю:
— Це ви слідчий Супрун?
— Так. Не схожа?
— Та ні, — знітився секретар, — не в тому річ. Просто я вас знаю… Ви вчилися в сорок другій школі.
— Справді.
— А я в тридцять четвертій. Бачив вас на тренуванні. Якщо не помиляюся, ви були в гімнастичній секції.