Зійшовши на узбіччя, Лежнєв рушив назад, тримаючись ближче до придорожніх кущів. Ішов швидко, але обережно — зустріч з патрулем не входила в його розрахунки. Йому заважав кортик, якого подарував Шпітцмюллер. Лежнєв одстебнув його, сунув за халяву. Пройшов уже понад кілометр, коли раптом почув далекий крик. Він повторився три чи чотири рази, і стільки ж разів котилася лісом стоголоса луна. Помилитися було важко — кричала людина: кричала від нестерпного болю. Визначити в лісі напрям далекого звуку нелегко, проте Лежнєву здалося, що крик лине звідти, де мали бути його товариші. Він занепокоївся.
Темінь швидко танула: уже проявилася стрічка шосе, що збігала вдалину, проступили силуети дерев. Висока трава на узбіччі бризкала на чоботи росою.
Лежнєв прискорив ходу. До водостоку лишалося менше кілометра, коли його наздогнав приглушений гуркіт мотора — по шосе мчав автомобіль. Не роздумуючи, Лежнєв перестрибнув через невисокі кущі і ліг за деревом. Мангалу він побачив не одразу — минуло хвилини три, поки в просвіті поміж гілками виринув невеликий автобус, на криші якого поверталася пеленгаційна антена.
На шосе він уже не виходив. Зачекавши, поки зовсім розвиднілось, попрямував лісом, не випускаючи з поля зору дорогу — іншого орієнтира в нього не було. Крик, що занепокоїв його півгодини тому, не повторювався, але позбутися напруження Лежнєв не міг. Коли попереду за деревами тріснула гілка, він миттю скочив за найближчу сосну, присів, приготувався стріляти. Але то був Петро Олійник.
Товариші чекали на нього в молодому ялиннику; біля водостоку було небезпечно — поблизу гадючилася стежка, якою нещодавно пройшла група солдатів.
Перше запитання було, певна річ, про Оскара. Лежнєв обрадував товаришів: з Оскаром поки що все гаразд. А що діяти далі — треба вирішити. Від цього залежало саме існування групи. Помилятися не можна, баритися теж. У цій частині лісу, де вони сиділи, лишатися далі небезпечно — судячи з усього, гітлерівці відчувають тут себе господарями. Іти навмання в глиб лісу теж не можна. Німецькі контррозвідники шукатимуть десантників. Відрізавши групу од Совиних боліт, німці позбавили її можливості з’єднатись із загоном Бородатого, але після того, що сталося вчора, до Бородатого і його загону треба було ще придивитися. Тепер Лежнєву і його товаришам нічого іншого не лишалось, як пробиватися в глиб Русанівського лісу і шукати Дробота. Німці, без сумніву, враховували цей варіант і за минулу добу, очевидно, вжили заходів, щоб відрізати групу. Напевне, вони влаштували засідку коло річки, обійти яку група не могла.
Вихід був один: розшукати фільварок Гімпеля і попросити у господаря допомоги.
Розгорнувши на колінах карту, Петро швидко знайшов на ній фільварок. Він був за шість кілометрів, поблизу річки. Від річки до самого фільварку підступав ліс, а з заходу і півдня прилягали поля, від дороги, що перетинала їх, будинок і садибу Гімпеля було чудово видно. Та й місто, вважай, рядом.
— Це під самим носом у німців, — зауважив Петро. — Отут на роздоріжжі неодмінно має бути їхній КП, а до фільварку звідси якихось триста метрів.
— Через те нас і не шукатимуть там, — відказав Лежнєв.
— Гімпель живе сам?
— Мабуть. Інакше б Оскар попередив мене.
— А якщо в нього… — попав Ян, та його мову обірвав протяжний крик.
— Знову кричить, — прислухавшись, мовив Андрій Терьохін.
— Ви теж чули? — швидко спитав Лежнєв.
— Хвилин сорок тому кілька разів кричав, — кивнув Петро.
— Невдовзі після того, як стежкою пройшли солдати, — уточнив Ян.
— Це буде не менше як за півкілометра звідси, — визначив Терьохін.
Вони почекали ще трохи, крик не повторювався.
— Все, — сказав Лежнєв. — Ходімо.
До фільварку вони добралися тільки о пів на десяту ранку. Можна було встигнути й раніше, та Лежнєв суворо дотримувався усіх заходів обережності. Підійшли від лісу і деякий час стежили, що робиться в садибі. Здавалося, все було спокійно: по двору ходили кури, в одному сараї хрюкала свиня, а під повіткою по-селянськи одягнена жінка доїла корову.
Те, що на фільварку була жінка, збентежило Лежнєва. Ось вона взяла дійницю, пішла до хати. Невдовзі вийшла з високим худорлявим старим чоловіком, про щось погомоніла з ним, узяла в нього якийсь згорток і пішла з двору. Старий подивився їй услід, неквапливо дістав кисет, люльку, закурив. Тютюновий дим плутався в його світлій широкій бороді і пишно закручених вусах. На старому були штани, заправлені в добротні юхтові чоботи, фуфайка; під нею камізелька, а кишені якої звисав ланцюжок від годинника. Усі ці деталі Лежнєв розгледів у бінокль, яким уже обмацав кожен метр порівняно невеликої садиби.