— Не треба писати мамі, — сказала вона. — Я вас дуже прошу: не треба.
Наталя підійшла до дівчини.
— Сільво!.. Не хвилюйся, все буде гаразд…
Неждано Сільва ткнулася в Наталине плече, беззвучно заплакала.
— Заспокойся, Сільво, — втішала її Наталя, поправляючи на дівчині лікарняну сорочку. — Не бійся, гірше не буде. Буде краще… Ти мені віриш?
Сільва кивнула головою. Лежнєв робив якісь знаки, але, бачачи, що Наталя його не розуміє, сказав пошепки:
— Не розпитуйте ні про що. Відкладемо розмову до завтра.
Сільва почула його шепіт.
— Ні. Я все розповім сьогодні, — сказала. — Зараз. Тільки ви записуйте, бо станеться, як учора.
— Не станеться, як учора, — запевнила її Наталя.
— Ні, — похитала головою дівчина, — він знайде мене скрізь. Ви його не знаєте. Він пройде крізь двері і стіни; його ніхто і ніщо не зупинить.
Дівчина говорила спокійно, уже не плачучи.
— Сільво, не мели дурниць, — обірвала її Наталя. — Ти тут у цілковитій безпеці.
— Все одно він уб’є мене, рано чи пізно, — мовила дівчина. — Та байдуже. Я розповім усе. Тільки ви неодмінно записуйте.
Наталя хотіла знову заперечити, та Лежнєв випередив її.
— Я запишу ваші свідчення, — сказав він Сільві і присунув стільця до тумбочки.
Медсестра принесла ліки, але Сільва відмовилася їх приймати.
— Я повинна встигнути розповісти все, — сказала вона серйозно, — а ці ліки, можливо, отруєні. Не подумайте, що я заговорююсь: я надто добре знаю Шефа — він здатний на все.
Наталя перезирнулася з Лежнєвим. Обоє подумали про те саме: треба дати Пєтуховій спокій — вона ще не зовсім оговталась. Та Сільва вже почала розповідати і зупинити її було неможливо.
— Коли ви, Наталю Сергіївно, кудись пішли, я сіла на лаву в коридорі. Сиділа і думала. Я вже зрозуміла, що вскочила в халепу, що справа не тільки в моїй поганій поведінці…
— Сільво, може, поговоримо ввечері? — скориставшись з першої паузи, запропонувала Наталя. — Ляж поспи, а ввечері ми прийдемо знову.
Пєтухова похитала головою.
— Я не знаю, що буде зі мною ввечері. Вислухайте мене до кінця… Я думала про своє життя. Не пам’ятаю, куди я дивилась, але Шефа побачила, коли він уже стояв поруч. Він з’явився так несподівано, що мені стало страшно. Я вирішила, що він уже все знав і вб’є мене тут, у коридорі: адже я розповіла про нього слідчому…
— Дурниці! — не витримала Наталя, — Подумай сама: звідки Шефові було знати, що ти мені розповідала?
— Міг підслухати під дверима, — серйозно сказала Пєтухова. — На щастя, він не встиг цього зробити. Та це я зрозуміла пізніше; як зрозуміла і те, для чого знадобилася йому. Ви не уявляєте, як мені було страшно: здавалося, він бачить мене наскрізь, читав мої думки. Я навіть перестала дихати. Він звелів, мені йти з ним. Коли проходили повз чергового, Шеф однією рукою боляче стиснув мені лікоть. На вулиці стояла «Волга», за кермом сидів Пашка — Трактор…
— Хіба Пашка в місті? — спитав Лежнєв.
— Тепер уже ні, — якось дивно всміхнулася Сільва.
— Шеф погрожував тобі? — запитала Наталя.
— Він тільки спитав, коли ми сіли в машину, чи називала я слідчому Пашчине прізвище. Я зрозуміла, що признаватися в цьому не можна. Сказала, що про Пашку мови не було. Тоді Шеф чомусь посміхнувся і дав мені сигарету. Він завжди частував сигаретами, коли був у доброму гуморі.
Сільва здригнулася, щільніше закуталась у ковдру, хоча в палаті було тепло.
— Ми довго петляли містом, — вела вона далі. — Їхали по якихось незнайомих мені вулицях. Згодом Шеф велів мені лягти на підлогу. Я спробувала заперечувати, але він ударив мене в лице, стягнув на підлогу, накрив брезентом. Але перед тим я встигла помітити, що ми під’їжджаємо до парку Слави. Не можу сказати, скільки ми їхали потім: півгодини чи годину. Їхали весь час прямо. Раптом Пашка загальмував і сказав, що попереду патруль автоінспекції. Шеф поставив мені на спину валізку. «Для маскування», — сказав він, а Пашка вилаяв мене. Коли машину почало підкидати і я застогнала, Пашка зажадав, щоб Шеф задушив мене. Шеф прибрав валізу, одгорнув брезент і сказав, що виконає Пашчине прохання, якщо я не замовкну. Більше я не стогнала… Наталю Сергіївно, можна, я ляжу? — спитала вона.
— Лягай, звичайно, лягай, — сказала Наталя. — Може, відпочинеш трохи?
— Ні, — мовила Сальва. — Відпочивати мені нема чого. Спина болить, але я не стомилася.
— Патруль зупиняв машину? — спитав Лежнєв.
— Не зупиняв. Коли ми поминули патруль, Пашка з полегкістю зітхнув.
— А чи скоро після того почало трясти?