— Судячи з того, що косинка злежалася під каменем, подекуди взялася пліснявою, загубили її не вчора. Схожа на косинку Ганни Щербак.
— Схожа, — погодився Лежнєв.
Більше в підвалі нічого не знайшли.
Того ж дня Наталя і Кравчук побували в Івана Гавриловича Щербака і показали йому три різні жіночі косинки. Іван Гаврилович безпомилково впізнав жінчину косинку.
А ввечері до кабінету криміналістики заглянув Олександр Юхимович Трач, який щойно повернувся з відрядження. Лежнєв розповів йому про останні події і спитав, що він про все це думає. Трач довго і зосереджено тер щоку, а потім сказав:
— Я певен, що історія з кублом розпусти на Вітебській вулиці — це якийсь хід у зовсім іншій грі.
— Чому ви так думаєте? — поцікавилась Наталя.
Анісімова оселилася на Вітебській на початку січня цього року. Чотири місяці сиділа, як миша під віником. І тільки наприкінці травня організувала кубло розпусти. Але й тоді, зауважте, діяла дуже обережно. А ось двадцять сьомого липня — того самого вечора, коли до неї нагрянула міліція, — влаштувала справжню оргію. Наче на показ — заходь і складай протокол. Та й міліція прийшла до неї не випадково — батьки однієї дівчини заявили. А їм — і це теж симптоматично — за кілька годин до того підкинули в поштову скриньку конверт з фотографіями, які компрометували їхню доньку. Потім хтось зателефонував і повідомив про наступне зборище на Вітебській. Аналогічні попередження, як я встановив, одержали ще дві матері, — їхніх дочок теж запросили того вечора до Анісімової.
— По телефону щоразу дзвонив той самий чоловік? — поцікавився Кравчук.
— Дзвонив чоловік, а чи той самий — важко сказати. Себе він не називав.
— Схоже на те, що це справді заздалегідь продуманий хід в іншій грі, а точніше — в злочині, — мовив Лежнєв.
— Виходить, Анісімовою вирішили пожертвувати? — спитала Наталя.
— Вона щось на жертву не схожа, — всміхнувся Трач. — Хитрує, плутає. Хоча, здавалося б, чого їй викручуватися? Спіймали на гарячому, і вона це чудово знає; жінка вона бувала: мала судимість. В одному тільки я не певен…
Він обірвав фразу і допитливо глянув на Лежнєва.
— В чому саме? — спитав той.
— У тому, що вона Анісімова…
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Йому пощастило вхопитися за виступ і вдержатися на даху, а потім сповзти до віконця на горищі. Внизу шаленів собака. Лежнєв уже втиснув плечі в напівкругле віконце — добре, що Петро Олійник здогадався зірвати дошки, які закривали його зсередини, — коли у дворі залунали голоси:
— Полкан, що сталося? Кого ти там побачив?
— Мабуть, кота, — сказала Ольга:
— Старий не держить котів, — відказала Ада. — Може, рись? Тут водяться рисі. Могла й на дах вилізти… Ти куди?
— Піднімуся загляну на дах. Тут є скоби.
— Обережно, Ольго.
— Не хвилюйтеся, мій шпалер б’є без промаху.
Лежнєв зробив відчайдушний ривок і, розірвавши полу мундира, впав на руки Олійникові і Терьохіну.
— Хто там? — спитав Петро.
Лежнєв сердито цитькнув, махнув рукою, мовляв, одійдіть од вікна. Петро позадкував, підняв автомат. Приготував зброю і Ян Манукайтіс.
— Відставити, — процідив крізь зуби Лежнєв.
Він став збоку од вікна, взяв у руки плащ так, щоб накинути Ользі на голову, тільки-но вона загляне на горище. Проте Ольга не рискнула іти далі по крутому схилу даху.
— Тут нікого, — крикнула вона вниз. — Може, з того боку?
— Спускайся, — озвалася фрау Ада. — Повертається старий.
Лежнєв полегшено зітхнув. Хвилини за дві замовк пес і до Лежнєва долинув сердитий голос Гімпеля; але слів не можна було розібрати. Підійшов Петро, сів поруч, тихо спитав:
— Поясни, що сталося? Хто тебе вигнав на дах?
— До Гімпеля гості завітали: дві чарівні особи, за якими плаче шибениця.
— Васю, я тебе не впізнаю, — таке кажеш про жінок! — усміхнувся Олійник.
— Про одну з них ти сам сказав, що вона не жінка, а чортиця, — відповів Лежнєв.
— Ольга? — аж підвівся Петро. — Чого їй тут треба?
— Я сам хочу це знати.
За півгодини в стелю ударили кінцем палиці. Це був умовний сигнал. Лежнєв не вагаючись підняв ляду. На кухню він спустився сам — треба було побалакати із старим наодинці.
Франц Гімпель сидів на лавці біля печі і, дивлячись прямо перед собою, посмоктував незапалену люльку. Його кошлаті брови нависли над очима, відкидаючи синювату тінь, і від того здавалося, що старий осліп. За ті кілька годин, що вони не бачились, обличчя Гімпеля помітно змарніло: навіть його вільгельмівські вуса обвисли.