Нагріте над полями повітря проникало в ліс і, вбираючи в себе пахощі смоли, хвої, прілого листя, гусло, ставало липким. Духота і чорні хмари, що обклали небо, віщували грозу. У траві на прогалинах цвірчали коники, десь стукав дятел, крякали качки, що летіли до ріки. А потім у цеп звичайний лісовий гомін увірвався інший звук — розпачливий крик людини. Підсилений луною, він заповнив ліс, заглушивши всі інші звуки. Лежнєв і його товариші насторожилися.
— Як уранці, — пошепки сказав Ян.
— За півкілометра звідси, — визначив Петро Олійник.
— Мабуть, далі, — прислухаючись до крику, який раз у раз переходив у лемент, сказав Лежнєв.
Крик стигнув у вухах, будив тривогу. Минуло-хвилин п’ять, поки він почав втрачати силу, захлинатися, глухнути.
Нарешті прийшов Гімпель. Його рудуваті, з сивиною брови ще крутіше нависли над очима, а скуйовджені вуса і борода надавали обличчю зловісного вигляду. На плечі в старого висів п’ятизарядний мисливський маузер.
— Річку переходитимемо біля Чорних каменів, — попереджаючи запитання Лежнєва, сказав Гімпель. — Це місце нешироке, є брід; одразу ж на тому березі починаються хащі. Солдатів там немає, я ще раз перевірив.
Він замовк, втупив очі в землю.
— Хто це кричав? — спитав Лежнєв.
— На Вовчій галявині людину страчують, — глухо відповів старий і, помовчавши, додав: — Ми стороною обійдемо.
— Як так стороною? — обурився Ян. — Нас же п’ятеро. Автомати, гранати…
— Помовч, — зупинив його Лежнєв і спитав Гімпеля — Там багато солдатів?
— На галявині, де страчують, двоє, але свіжих слідів навколо більше. Мабуть, чоловік десять туди пройшло. Назад не поверталися.
Лежнєв задумався. Рішучість розвідникові потрібна не для того, щоб наосліп кинутися в нерівний бій, а щоб уникнути сутички, яку нав’язує ворог…
Вони вже пройшли з півкілометра, коли у вуха знову вдарив розпачливий крик. Він пролунав майже поруч — за якихось сто кроків од старої, зарослої, а через те й ледь помітної лісової стежки, по якій їх вів Франц Гімпель. І, можливо, у Лежнєва ще вистачило б витримки не вв’язуватися в цю історію, що пахне провокацією, якби не Гімпель.
Старий єгер раптом зійшов із стежки і скинув з плеча маузер.
— Ідіть прямо, — тихо сказав він Лежнєву. — Як дійдете до шелюги, повернете ліворуч. Там буде спуск до річки. Біля каменів є брід.
— А ви? — спитав Лежнєв.
Замість відповіді старий вийняв із кишені і вклав у патронник шостий патрон з тупоносою саморобною кулею.
— Не можу чути цього крику, — сказав Гімпель. — Вони його на мурашник поставили…
— Що-о?! — задихнувся Лежнєв.
Ян і Андрій зірвали з плечей автомати. Рвонув свій автомат і Петро Олійник.
— Спокійно, — процідив крізь зуби Лежнєв. — Франце Йоганновичу, ми зможемо непомітно підійти до галявини?
Старий кивнув.
— Чекайте на нас тут, — велів товаришам Лежнєв.
До невеликої галявини, яку перетинала досить широка вторована стежка, вони підкралися повзком. За цей час крик катованого ослаб, перейшов у глухий стогін.
Обережно розсунувши віти низькорослого чагарника, Лежнєв побачив напівголого чоловіка із зв’язаними за спиною руками; він лежав на землі. Його ноги нижче колін являли собою якусь безформну червону масу. Немолодий поліцай з одутлуватим обличчям поливав його ноги водою, черпаючи її кухлем з відра, що стояло поруч. Другий поліцай — низьколобий здоровань — сидів поблизу на замшілому пеньку і, зосереджено скручуючи цигарку, ліниво казав:
— Чого репетуєш, дурню? Тобі перепочити дали: комашню водичкою змивають. Не гризуть же більше, а ти репетуєш.
— Убийте, панове, — простогнав чоловік. — Христом богом благаю: убийте.
— Е, ні, — засміявся здоровило, прикурюючи цигарку. — Не все заразом робиться. Ми ще послухаємо твій концерт. Перепочинь трохи і знову повий. Голос у тебе путящий, не те, що в твого родича Богдана. Поголоси ще, господь бог почує, прибере тебе.
На прогалину, засапавшись, вбіг третій поліцай.
— Пантюхо, — крикнув він здоровилу, — став його знову «на попа». Якісь люди за річкою об’явилися. Гомонять у хащах. Ганс казав, щоб пластинку заводили.
Поліцай витер з лоба рясний піт і, поминувши галявину, побіг далі. Здоровило підвівся, підійшов до невеликого бугра, посеред якого стирчав невисокий стовп, підняв гілку і почав ворушити землю.
— Тягни його сюди, — сказав він другому поліцаєві. — Годі водою кропити.
Все це дуже скидалося на пастку. Засади, які в певний момент мали замкнути її, судячи з усього, були вздовж уторованої стежки з двох боків прогалини. Десантники ж підійшли з південного заходу, тобто з того боку, звідки гітлерівці не чекали нападу. Це давало Лежнєву і його товаришам певні переваги.