Найлегше давати поради. А як бути самому, коли стикаєшся з таким, що не влазить у звичні рамця? Як бути з Кірою Назаренко? Вірити їй чи не вірити? Це питання Лежнєв так і не вирішив тоді, хоча допитував дівчину кілька годин підряд.
Працювала в гебітскомісаріаті. Передавала підпільникам бланки німецьких документів, інформувала про облави, мобілізації, реквізиції; коли на конспіративну квартиру вдерлися гестапівці, кинула в них гранату; пройшла через катування; бачила смерть. А побалакай з нею — тільки руками розведеш: усіх їй шкода. Про начальника сосновського гестапо сказала:
— Він хвора людина — часто задихається. У нього, мабуть, астма.
— Він же катував вас! — не витримавши, закричав Лежнєв. — За волосся підвішував!
— Певна річ, він жорстокий, — відповіла Кіра. — Але їх так виховали. Якби не він, то катував би інший.
— Ніяк не збагну, — гасячи одну й одразу ж скручуючи другу цигарку, сказав Лежнєв, — як ви наважилися кинути в гестапівців гранату? Їм же було боляче! А може, ще й убило якогось.
— Не смійтеся. В бою — то інша річ. До того ж зі мною був Костя Савицький. Я думала, що затримаю їх, а він тим часом утече через вікно. Та вони оточили будинок, схопили його в саду.
— Що сталося на роз’їзді двадцять сьомого кілометра? — спитав Лежнєв.
— Нас привезли туди на дрезині: мене, чотирьох дівчат, старого єврея і Костю.
— Ви знали цих дівчат?
— Побачила вперше в дрезині. Вони були в концтаборі. Бідолашні, як їх там мучили!
— Звідки вам відомо, де і як їх мучили?
— Вони розповідали.
— Припустімо, — важко зітхнув Лежнєв. — А що було на роз’їзді?
— Нас одвели до лісу, роздали лопати і наказали копати яму. Старий відмовився. Тоді офіцер вистрелив у нього. І тут наскочили партизани.
— Люди Вукаловича? — швидко спитав Лежнєв.
— Бійці комендантського взводу. Так, вони підкорялися Вукаловичу. Про це я дізналася потім.
— Вукалович був тоді з ними?
— Авжеж.
— Німці відбивалися?
— Нас конвоювали румуни, хоча командував ними німецький лейтенант. Вони стріляли. Але в партизанів були автомати, а в румунів тільки гвинтівки.
— Зрозуміло, — мовив Лежнєв, уже не шукаючи суперечностей у Кіриних свідченнях. Якщо вона брехала, то брехала дуже вміло.
— Що ви робили в загоні?
— Мене призначили писарем штабу, — знічено всміхнулася Кіра.
— Багато роботи?
— Писарської небагато. Але без діла не сиджу: перу, латаю, допомагаю на кухні — жінок у загоні мало, а роботи жіночої хоч греблю гати.
— В яких стосунках ви були з Вукаловичем? — не відступав Лежнєв. Він не сумнівався, що Кіра почне викручуватись, брехати.
— Вукалович гарна людина, але замкнута. Багато хто не розуміє його.
— Вукалович найманий убивця, провокатор і зрадник, — насилу стримуючись, мовив Лежнєв.
— Цього не може бути! У нього багато заздрісників. Він зовсім не такий, як про нього думають. Він дуже любить вірші. Завжди носить у польовій сумці томик Пушкіна. А ще «Маніфест комуністичної партії». Я сама бачила.
Терпець Лежнєву увірвався — він наказав привести трьох зрадників, яких уже допитав, і звелів їм повторити все, що вони розповіли про Вукаловича. І ті повторили: Вукалович — син непмана, адміністратор цирку, прокрався; потім — власовець, кат, провокатор, убивця, абверівський агент.
Кіра слухала, широко розплющивши очі, потім опустила голову, заплакала.
— Як він міг так жахливо брехати?
Лежнєв вирішив, що вона прикидається, і відверто сказав їй про це. Кіра стихла, витерла сльози, потім безпорадно розвела руками.
— У вас є підстави так думати про мене. І я, мабуть, не зумію переконати вас в іншому. Тільки я нічого не знала. Звісно, я повинна відповідати за довірливість. Але, розумієте, я завжди довіряла людям. І йому теж. Бо… Як би це пояснити? Ні, не можу… Та ви не хвилюйтеся: коли вже так вийшло, я підпишу все, що треба.
— У гестапо ви теж підписували все?
— Ні, — не образившись, сказала Кіра. — В гестапо я нічого не підписувала. Якби я підписала, мене б не засудили до розстрілу.
— Засудити можна, — посміхнувся Лежнєв. — Засудити — ще не означає розстріляти.
— Не вірите?
Кіра встала, розстебнула і скинула стареньку, акуратно заштопану кофточку.
— Що ви робите? — вражено спитав Лежнєв, бачачи, що вона опускає сорочку.
— Хочу показати, що мене не тільки засудили до розстрілу, але й розстрілювали.