— Бо в мене було ще завдання — знищити лінію зв’язку між Русанівкою і містом.
— Хто з підпільників був на нараді двадцять п’ятого грудня? — спитав Дробот.
Бородатий назвав — жодного з них уже не було в живих.
— Де відбувалася нарада?
— На явочній квартирі, Московська, 28.
— Хто господар квартири?
— Дід Ярощук.
— Так це ж Адамів батько! — чи то здивувався, чи то зрадів Сміливий.
— Не знаю ніякого Адама, — сказав Бородатий. — Ярощукову стару бачив колись. Восени вона померла. А дітей у них начебто не було.
— Григорію Сидоровичу, — звернувся Сміливий до Дробота. — Пам’ятаєте Адама Ярощука — комсомольця, якого городенківські куркулі в тридцять третьому вбили?
— Пам’ятаю, — сказав Дробот і, звертаючись до Бородатого, спитав: — Де вам мали передати перепустки?
— На тій же квартирі, у діда.
— Хто ж, по-вашому, міг виказати гітлерівцям план операції, час і місце збору бойових груп?
— Біс його знає! Про якогось «Привида» казали, агента німецької розвідки. Але я цьому не дуже вірю.
— Учасникам грудневої наради було відомо все, — зауважив Лежнєв, який доти мовчав. — А з тих, хто був на нараді, живим залишилися тільки ви, Савицький.
— Це як же розуміти?! — погрозливо підвівся Бородатий. — Ви що ж, мене за іуду маєте?
— Скажіть, Савицький, — спитав Дробот, — крім учасників наради, хто ще був тоді на явочній квартирі?
— Господар, звісно. Але він сидів на кухні. Раз тільки, здається, у світлицю зайшов, самовар приніс. Ну, охорона, безумовно, навколо будинку була — кілька чоловік підпільників і двоє наших.
— Хто з наших?
— Здається, Кулібаба.
— Він живий?
— Убили під Городенковим.
— Хто ще?
— Либонь, Славко Нетреба.
— Це той самий Нетреба, який Цибочкіна застрелив? — спитав Лежнєв.
— Той.
— Хто мав принести до Ярощука перепустки? — спитав Сміливий.
— Не знаю. Ці підпільники таку конспірацію розвели, що самі в себе пароля питали. П’ятірки, десятки, групи… Один одного не знають, один одного перевіряють. Я гадаю, що саме через цю конспірацію усе й провалилося. Німцям не треба було ніякого «Привида»-двадцять шостого зв’язкові як навіжені гасали по місту: мало не кожного персонально сповіщали.
— Виходить, у всьому винна конспірація? — посміхнувся Сміливий.
Бородатий не відповів. Опустив голову на руки і сидів так, поки комісар загону не сказав:
— Що ж, товариші, по-моєму, все ясно.
Лежнєв підвівся, вважаючи, що допит закінчено. Але Дробот не поспішав.
— Ви щось хочете додати, Савицький? — спитав він.
— Додати? — одриваючись од своїх думок, перепитав Бородатий. — Додавати мені нема чого. А от до міста, до старого Ярощука, мабуть, треба сходити. Відпустіть мене на день-два до міста. Може, я знайду «Привида». Після тієї наради місяців через два я знову був у місті. Хотів відновити зв’язок з підпільниками. Не всіх же німці взяли. Дід Ярощук розшукав декого. Зустрілися, погомоніли. А коли розходились, один із них розповів мені про Вукаловича і його людей. Що, мовляв, з’явилася така група оточенців. Словом, рекомендував їх.
— Чому ви думаєте, що це був «Привид»? — спитав Лежнєв. — Ви ж зустрілися через два місяці після грудневого розгрому.
— А ця людина у грудні теж мала відношення до підпілля.
— Ця людина? — швидко підхопив Лежнєв. — Виходить, ви її знаєте?
— Може, знаю, а може й ні, — ухильно відповів Бородатий. — Спершу я сам для себе повинен дещо з’ясувати… То як, Григорію Сидоровичу, пустите мене до міста чи ні? Не самого, з ким хочете посилайте.
— Подумаю, — сказав Дробот.
Минуло два дні. За цей час відбувся суд над провокаторами. Вирок був справедливий: бандитів Вукаловича розстріляти. Кіру Назаренко перевели з штабу в господарчу команду. Судили і командира взводу зв’язку Нетребу. Виправдуючись, він сказав, що застрелив Цибочкіна, коли той спробував утекти. І хоча Лежнєв, виступаючи на суді, взяв під сумнів це твердження, партизани повірили Нетребі. Звинуватили тільки в тому, що не дав попереджувального пострілу. Його зняли з посади командира взводу і позбавили права протягом місяця стояти на варті біля прапора загону. Так вирішив партизанський суд.
Справу Савицького-Бородатого не розглядали. На третій день після його допиту, коли основні підрозділи загону «Месник» без особливих пригод з’єдналися з рейдовим загоном, Дробот запросив до себе Лежнєва.
— Частину завдання ми з вами виконали, — сказав він. — Але становища в місті поки що не знаємо. Я не вірю, що гітлерівці дощенту розгромили підпілля. Є немало свідчень того, що деякі групи борються з окупантами. Певно, ці групи діють самостійно — грудневий провал, безумовно, породив настороженість, підозріливість. Зв’язатися з ними нелегко — контакти втрачено, а їхнє довір’я до місцевих партизанів, скажемо прямо, підірване. Допоможіть нам. Давайте спільними зусиллями налагоджувати зв’язок з сосновськими підпільниками. Візьміть із собою Бородатого. Ризикніть! Може, він справді знайде провокатора?