Того вечора новин не бракувало. Дзвінок Кравчука затримав Лежнєва на порозі номера готелю — незважаючи на пізню пору, він поспішав в Управління, де на нього чекали Кулінич і прокурор області Романенко.
В той час як Наталя, охоплена сумнівами і тривогами, сиділа на лаві біля газетного кіоска, Лежнєв, котрий уже раз, міряв кроками просторий кабінет начальника обласного Управління КДБ. Кулінич уперто набирав потрібний номер телефону, але в трубці весь час лунали короткі часті гудки. Кулінич натискував на важіль і знову набирав номер.
— Скільки можна розмовляти! — нарешті сказав він.
— Подзвони в бюро ремонту, — порадив Романенко. — Може, телефон зіпсований.
— Не трудися, Сергію Захаровичу, — сказав Лежнєв. — Вона сама подзвонить.
— Навряд чи вона буде мені дзвонити, — всміхнувся Кулінич.
— Я залишив твій номер черговій по поверху. Якщо вона подзвонить у готель, її переадресують сюди.
— Так, — мовив Романенко. — Як усе переплелося! Зараз їй не позаздриш.
— Нам з тобою теж нема чого заздрити, — буркнув Кулінич, одсовуючи од себе папку з документами. — Двадцять п’ять років він у нас під носом сидів, а ми, виходить, гав ловили.
— Він? — перепитав Лежнєв. — А ти певен, Сергію Захаровичу, що знаєш, хто «Привид»?
— Певен, що ми правильно окреслили коло людей, серед яких треба шукати «Привида». Тепер це коло звузилося до трьох, максимум до чотирьох чоловік.
— Окреслили коло, — невесело всміхнувся Лежнєв. — Мало не по собі креслили.
— Якось не вкладається в голові, — сказав Романенко, беручи одсунуту Куліничем папку. — Чверть віку критися, ждати того, що могло й не попасти до рук. А життя тим часом ішло. Невже воно ішло повз них? Ну в цієї Анісімової, чи як там її, — він зазирнув у папку, — була горілка й інші сумнівні радощі. А в нього що? Він же жив серед нас і змушений був підроблятися, пристосовуватись. А насправді жив іншим.
— Жив надією, — мовив Кулінич.
— Виходить, тільки зажерливість? Але скільки б йому заплатили за ту фототеку? Вона вже багато в чому втратила свою цінність.
— Не кажіть, — заперечив Лежнєв. — Коли б розвідка, знайшовши цей матеріал, знайшла тільки третину колись завербованих абвером агентів, то й цього було б немало. Майте на увазі, що це були не прості, а спеціально відібрані агенти. Недарма ж на них було заведено окрему фототеку. До того ж за минулі роки люди не тільки вжилися — корінням уросли в наш грунт.
— Можливо, багато хто з них давно поставив хрест на своєму минулому, — сказав Романенко.
— Тим страшніше для них зустріч з цим минулим, — зауважив Кулінич. — Найлегше шантажувати сімейну людину уже з певним становищем. Їй є що втрачати.
— Мабуть, ти маєш рацію, Сергію Захаровичу, — погодився Романенко. — Не збагну тільки одного — чому «Привид» зволікає? Минуло понад два місяці, як він захопив фототеку.
— Не тільки фототеку, — сказав Лежнєв. — У тайнику, і ми тепер це точно знаємо, було й ще дещо. До речі, Сергію Захаровичу, ти попросив, щоб дали оригінал опису вилучених матеріалів? Той, що його східнонімецькі прикордонники знайшли у Енкеля?
— Ще тиждень тому. Сьогодні знову дзвонив. Обіцяли вислати.
— І все-таки не зрозумію, — сказав Романенко, — що утримує тут «Привида»? Він же міг давно втекти.
— У тому й заковика, що втекти йому не так просто, — сказав Лежнєв. — До того ж, він не один. Помічник, про якого він згадував у своїй шифровці Центру, очевидно, не хоче, щоб його спіткала доля Анісімової.
— На нелегальний перехід кордону вони не зважаться, — зауважив Кулінич. — Іти наосліп безглуздо, а зв’язку в них немає.
— За цей час «Привид» міг викликати іншого зв’язкового, — припустив Романенко.
— Міг, але не викликав, — мовив Кулінич.
— Ти певен?
— Певен, — сказав Кулінич. — «Привид» людина обережна. Не діставши підтвердження свого Центру про прибуття Енкеля на Захід, він занепокоївся. Та ще й хитрує. Погляньте, що виходить. На момент прибуття Енкеля в Сосновське тайник було знайдено і розкрито. Здавалося б, що простіше — передати з Енкелем усе знайдене. Але «Привид» цього не робить. Чому? Не вірить своїм господарям.
— Не виключено, що він хоче їх обдурити, — озвався Кулінич.
— Не виключено, — погодився Лежнєв. — Адже йдеться не про одну фототеку. На фототеку «Привид» тепер дивиться тільки як на перепустку у «вільний світ».
— Гадаєте, він хоче привласнити коштовності, які знайшов у тайнику? — спитав Романенко.
— Принаймні поторгуватись і одержати за них окрему платню.