— Більше він не зустрічався з Кірою? — спитала Наталя.
— На це запитання я не хотів би відповідати, — сказав Бадюк. — Але моє мовчання може бути витлумачене як завгодно… Кіра приїжджала в Сосновське. Зупинялась у своєї двоюрідної сестри Тамари Нетреби.
— Нетреби? — перепитала Наталя.
— Ви повинні її знати, це дружина Ярослава Нетреби. Ярослав, по-моєму, теж був не байдужий до Кіри, і я навіть підозрюю, що він одружився з її сестрою тільки тому, що та схожа на Кіру.
— Коли Назаренко востаннє була в Сосновському? — спитала Наталя.
— Не пам’ятаю.
— Ігоре Семеновичу, мені це важливо знати! Вважайте, що це запитання не жінки, а слідчого. Даю вам слово, хоч би що сталося потім — Савицький не дізнається про нашу розмову.
— Кіра приїжджала недавно, — трохи помовчавши, відповів Бадюк.
— Коли?
— Місяців півтора тому. Була тут кілька днів. Зустрічалася вона з Савицьким чи ні — не знаю. Коли раніше приїжджала — зустрічалася…
Лежнєв уже повернувся в готель, прийняв душ і випив кефір, коли задеренчав телефон, в трубці озвався голос Супрун.
— Василю Тимофійовичу?
— Добрий вечір, Наталю Сергіївно.
— Василю Тимофійовичу, мені треба з вами зустрітися.
— Не дуже підходящий час для зустрічі, пів на дванадцяту, — сказав Лежнєв, — та коли це важливо…
— Дуже, — перебила його Наталя. — Прошу, приїжджайте до мене…
— А чи не потривожимо ми ваших батьків? Ви, здається, живете з ними?
— З мамою. Вона спить. Ми не заважатимемо їй. Прошу вас, приїжджайте.
Спитавши адресу, Лежнєв пообіцяв приїхати.
Двері йому відчинила Наталя. Лежнєв вивчаюче подивився на неї. Трималася вона спокійно, мабуть, аж надто спокійно.
— Мама спить у їдальні, — пошепки сказала Наталя. — Я б запросила вас до своєї кімнати, але треба проходити через їдальню. Ходімо на кухню. Ви вже пробачте.
— Пробачаю, — якомога приязніше всміхнувся Лежнєв.
Він гадав, що знає, про що розповідатиме Наталя, і думав тільки, як би заспокоїти її. Та почув більше, ніж чекав. Особливо зацікавила його згадка про Кіру Назаренко.
— Ось що, Наталю Сергіївно, — подумавши, мовив Лежнєв, — усе треба старанно перевірити. Я це зроблю особисто. Розумію ваш стан — Савицький вам не сторонній. Але саме тому я прошу вас: постарайтеся поводитись так, наче нічого не сталося. Зумієте?
— Не знаю, — призналася Наталя. — Спробую.
— Ну, я піду, — сказав Лежнєв. — Завтра буде нелегкий день: розмовлятимемо з Анісімовою — чекісти здобули цікавий матеріал.
— Я проведу вас, — захапалася Наталя.
— Тільки до дверей.
Біля дверей Лежнєв затримався і якось дуже пильно подивився на Наталю.
— Ви вірите мені, Наталю Сергіївно? — несподівано спитав він.
— Авжеж.
— Так от: все буде гаразд. Через тиждень, максимум через вісім-десять днів, усе стане на свої місця. Але ці дні треба триматися. Розумієте?
— Розумію.
Наталя зачинила двері і якусь хвилину постояла в коридорі, спершу прислухаючись до кроків, що даленіли внизу, потім до своїх думок. Вони вже не гупали в скроні, — ніби стомившись, заспокоювались, відступали.
— Все буде гаразд, — мимоволі вголос повторила вона лежнєвську фразу і недовірливо всміхнулася.
— Наталю, — покликала з кімнати Ірина Дмитрівна, — хто це приходив?
Наталя ввійшла до їдальні. Над диваном горів нічник. Ірина Дмитрівна, кутаючись у халат, стояла біля кахляної груби.
— Ти не спиш? — здивувалася Наталя.
— Хто це був? — знову спитала Ірина Дмитрівна.
— Вибач, ми розбудили тебе, — Наталя підійшла до неї. торкнулася її плеча.
— Наталко, хто до тебе приходив? — В Ірини Дмитрівни тремтіли куточки уст.
— Мамо, що з тобою? — злякалася Наталя. — До мене приходив у справі мій начальник. Я тобі розповідала про нього. Слідчий в особливо важливих справах Лежнєв Василь Тимофійович. Дуже серйозна і гарна людина. А хіба що?
— Нічого, — мовила Ірина Дмитрівна, одводячи руку доньки. — Мабуть, спросоння здалося.
— Що тобі здалося?
— Голос… Дуже знайомий голос.
— Тобі справді здалося, — всміхнулася Наталя. — Василь Тимофійович москвич. У Сосновське приїхав два тижні тому. Де ти могла його чути?