Коли ж заведено польське право, свободу селян скасовано. Польське право щодо селян було жорстоке. У Польщі по праву тоді вже панувало кріпацтво, і після Люблінського договору земляни скрізь по Литві і по Україні одержали право володіти селянами як кріпаками.
Перейдімо тепер до козаків, щоб побачити, як на них вплинула Люблінська унія.
Польське право не знало такого стану селян, як козаки, що мали обов'язкову військову службу, й уряд не тямив тепер, куди козаків приписати. Польське право знало тільки шляхтичів, міщан та селян-кріпаків. Права всіх цих станів були визначені. Між ними козаки являлись аномалією. До того ж старі литовські старости, що помагали організації козаччини, позбулися тепер атрибутів свого уряду: вони зійшли після унії на стан президентів кримінальних судів. Увесь розпорядок краю перейшов до рук колегіальних зборів, так званих провінціальних сеймів. Тоді стало відомо, що над козаками немає жодного начальства. Через те один із польських королів Степан Баторій приміркував середню міру, щоб як-небудь уладнати це діло. Він ужив правничої функції. За польським королем не було права видавати закони: таке право було тільки за сеймом. Тим часом треба було уладнати так, щоб дати козакам права. У короля було право наймати для себе на військову службу чужинців. Цього права він і вжив задля козаків, хоч вони й були місцевий стан. З такого приводу він уладнав їх права, призначив козакам платню, яку вони одержували або грошима, або натурою - сукном. Цю платню давали їм дуже неправильно, аби тільки визначити їх державну позицію. Після наказу Степана Баторія козаки становили регулярні полки. Прирадили, що таких полків буде шість, по тисячі чоловік у кожному.
Чи справді ця кількість відповідала реальному числу (себто шість тисяч) у ті часи, як формувалося військо, ми не маємо з чого вносити; але можна гадати, що в дійсності їх було більше, через те що вони були з родинами, і в кожного козака, крім того, було ще двоє підпомічників.
Задля уряду над козаками Степан Баторій установив, що козаки вибиратимуть собі начальника, якого польський уряд називав старшим Запорозького війська; самі ж козаки звичайно звали цих старших гетьманами. До нас дійшли ймення таких старшин: Бадовський, Оришевський, про якого була вже згадка.
Названої Баторієвої реформи не тільки нiколи сейм не затвердив, але ніколи навіть король і не відважився подавати її до сейму. У всякім разі, вона лишилася неясною, не затвердженою сеймом, а це мусило викликати всілякі непорозуміння і пертурбації в краю. Може б, не так скоро до них дійшло, коли б реальний стан краю не викликав козаків на боротьбу.
Ми казали тільки про побут селян. Коли після Люблінської унії заводили кріпацтво, треба було установити якийсь перехідний час. Для того примірковано таку тактику. Положено десять літ на перехід зі старого права на нове. Колишні земляни зробились тепер шляхтою, дідичами, колишні селяни стали тепер кріпаками. Дідичі тямили, яку можна мати користь із селян, вони не пускали селян від себе і затрудняли їх економічно. Роблячи контракт, опріч ренти за землю, вони вставляли обов'язок платити вихід. Сума виходу з часом стала все збільшуватись. Хто із селян більше десятьох років просидів на землі, той робився кріпаком. Селяни, не спроможні платити виходу, стали втікати, і саме туди, де шляхти ще не було: на південну Україну.
Таким робом на Україні з'явився величезний гурт селян із півночі і з заходу: з Білої Русі і з північно-західної України. Наскільки прилив цей був значний, це знати із статистики. Між тим, як Степан Баторій налічив шість тисяч реєстрових козаків (коли на кожного козака було по два помічники, а на кожну сім'ю треба рахувати п'ять душ, так при Баторієві було не більш як 70-80 тисяч чоловік), а через 50 літ перепис налічує більш як півмільйона. Цей приріст народу склався не від намноження, а від еміграції - більшої, відповідно до території, ніж до Америки за всі часи еміграції туди. Факт такої еміграції зовсім зрозумілий: панів на південній Україні не було; оселюючись там, зайди мали надію стати вільними. З другого боку, вони застали там старокозацькі села. Козаки ці не відпихали від себе захожих, а приймали до своїх сотень і заступались за їх права. Тут виявився їх старий інстинкт рівноправності, хоч потім козаки і не раді були, бо їм доводилося квитувати за те.