РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Наступного ранку, як сонце зійшло,
Закинув Тхоряка своє помело.
Явився в покої Осота-царя,
Підборами цокнув і крикнув: «Ур-ря!»
Осот стрепенувся і глянув, як біс:
— Чого ти так рано в покої приліз?
Роби своє діло, — подвір’я мети!
А Тхір як гарикне; — Досяг я мети!
Сьогодні Барвінка я взяв у полон!
Цар зойкнув і виліз з ногами на трон.
— Так де ж той Барвінок, негайно сюди!
В’яжи йому руки, до мене веди.
Тхоряка спокійно розкручує дріт
І сонного тягне Барвінка на світ.
Тхоряку ногою Осот як штовхне:
— Ти що це, негіднику. Дуриш мене?
Який це Барвінок? Це ж просто маля!
Під справжнім Барвінком аж гнеться земля!
Хіба ж спромоглася б людинка така
Скалічити Лиса 1 вбить Будяка?
Барвінка Осот Обережно бере,
Колючкою хлопця по шиї дере.
Барвінок очиці свої протира.
Питає Осота: — Ти що за мара?
Підскочив Тхоряка і крикнув: — О, жах!
Та він лихословить у царських руках!
Ставай на коліна, вітайся з царем.
Бо ми на шматочки тебе роздерем!
Аж тут наш Барвінок усе зрозумів…
Тепер він не воїн, а бранець царів…
— Ставай на коліна! — гарикає Тхір.
А цар до Барвінка наблизив свій зір.
— Невже ти Барвінок? Питає Осот.
І довго регоче, роззявивши рот.
Барвінок безстрашно сказав йому: — Так!
Я справжній Барвінок, я славний козак!
— Хи-хи! — Блекота запищала в кутку.
— Попався, голубчик, наївся медку!
Збагнув наш Барвінок, у чому біда…
Він лівого чобота з ніжки скида:
— Та ось же тобі за медовий листок! —
І чобота кинув у темний куток.
Той чобіт летів, аж свистів на льоту,
Як бахнув — і з ніг повалив Блекоту.
А чоботом правим улучив царя, —
Поставив під оком йому ліхтаря.
Осот захитався: — Оце так удар!
Ось я покажу тобі, що таке цар!
Як смів осквернити ти царське лице?
Ну, я ж тобі кару призначу за це!
Ледь вимовив він ці жахливі слова.
Схопила Барвінка лиха Кропива.
— В тюрму його швидше! Негайно в тюрму!
А ми тут придумаєм кару йому.
***
Прилетіло Сонечко,
Стукає в віконечко:
— Гей, Ромашко, уставай.
Прийшло лихо у наш край!
Уночі Тхоряка,
Лютий розбишака.
Ухопив Барвінка,
Вкинув у торбинку.
Скрутив шматом дроту
І відніс Осоту.
Пропада хлопчина,
Славний молодчина,
Але не здається —
З ворогами б’ється!
Вже його зв’язали,
У тюрму загнали.
Кинули до ями
Догори ногами.
Кропиву жорстоку
Посадили збоку,
Щоб охороняла
Виставивши жала.
Він з тієї ями
Вилізти не може.
Друга ж покидати
У біді негоже!
Одяглась Ромашка швидко
Та й побігла у повітку,
Де стояв Барвінків коник,
Зелененький коник Дзвоник.
Кінь схопився враз на ноги,
Аж затрясся від тривоги.
Лунко вдарив копитами:
— Господине, що це з вами?
Веселенькі ж ви на вдачу,
А у вас я сльози бачу!
— Ой Дзвіночку зелененький,
Ти ж мій конику рідненький,
Уночі тут був Тхоряка,
Душогуб і розбишака.
Вкрав він нашого Барвінка,
Вкинув сонного в торбинку.
Обкрутив шматочком дроту
І поніс царю Осоту…
Від такої злої вісті
Буйний кінь закляк на місці
І промовив: — Шкода друга.
Недарма на серці туга!
Хлопець був такий бідовий!
Звів його листок медовий…
Став незграбним і ледачим.
Не героєм, а казна-чим!
А Ромашка тихо каже:
— Це, Дзвіночку, діло враже!
Підіслали бабу люту.
Щоб дала йому отруту.
Тая ж баба чорнорота.
Певно, служить у Осота!
Коник Дзвоник мовив: — Їдьмо!
Де живе лукава відьма?
Де Осотові палати?
Треба хлопця рятувати!
Господиня коня осідлала,
Швидко списа в траві розшукала.
Виїжджає вона за ворота
І прямує до царства Осота.
Кінь стрілою летить по полю,
По широкому полю-роздоллю.
Гнуться трави під ним шовкові.
Грають промені в кожній підкові.
Кінь летить, що аж вітер свище,
Аж із рота шуга вогнище!
Їде, їде Ромашка на ньому.
Не боїться ні тучі, ні грому…
Хоч у неї — дівчача сила,
Та відвага дала їй крила.
Лине кінь, не лишає сліду…
Так летіли вони до обіду.
Як верству відмахали соту.
Стало видно їм царство Осота.
Кругом царства стирчить загорожа,
Біля неї — недремна сторожа.
То стоять будяки-новобранці.
Кожен в синьо-рожевій ушанці.
І озброєні всі супостати
Від зубів аж по самі п’яти.
Лиш Ромашка до них поткнулась,
Будяки, як один, стрепенулись..
Зачинили тернові брами,
Замахали важкими ножами.
— Не підходь, — закричали, — близько,
Пропадеш, нерозумне дівчисько!