Я ніколи добра не забуду.
Нате лапу на дружбу велику.
І врочисто гукнув: — Ку-ку-ріку!
А куди ж це ти їдеш, козаче?
Спорядився на битву неначе?
Промовляє Барвінок Хрещатий; —
Я хлопчина меткий і завзятий!
Жде мене незвичайна робота:
Відніматиму скарб у Осота.
Де будяччя сплелося дике.
Зберігається диво велике.
Біля нього стоїть на чатах
Ціле військо злодюг затятих.
Там живе довгоносиків зграя,
Нею лютий Будяк заправляє,
За фельдмаршала в них Тхоряка,
Куроїд і лихий розбишака.
Той, хто скарб незвичайний дістане,
Дуже вченим, розумним стане.
Мовив Півень; Тепер все ясно.
Побратала нас доля вчасно.
Хоч я й дуже боюсь Тхоряки,
Куроїда і розбишаки.
Довгоносиків дай хоч зграю —
Розгребу, заклюю й поковтаю!
І коли у Осотовім краї
Тебе лихо важке спіткає.
Бий мені телеграму, брате:
«Птахоферма. Сідало П’яте».
На підмогу в лиху годину
Я всю армію курячу кину.
Побратимами будем тепер ми!
І побіг зозулястий до ферми.
***
Сутеніти вже стало навколо.
Вийшов місяць — млиновеє коло.
Засвітилися зорі чисті.
Задрімали комашки в листі.
Тож Дзвінкові сказав Барвінок:
— Час, мій коню, і нам на спочинок.
Де ж зупинимось ми ночувати?
Ліс кругом, голосів не чувати…
Озирнувся Барвінок, аж бачить —
Щось велике в траві маячить —
Височенна струнка будова
(То коробка була сірникова).
У коробці просторій порожній
Влаштувались на ніч подорожні.
В ній було, як в новім готелі,
Бракувало лише постелі.
Мовив коник; — Пробач мені, брате.
На твердому не можу я спати.
Об підлогу намуляю боки,
Наберешся зі мною мороки…
— Не журись, моя рідна коняко, —
Мовив хлопчик.
— Постелемо м’яко! —
Крізь щілину він вискочив з хати
І подався підстилку шукати
Обтрусив край дороги кульбабку,
Пуху з неї нагріб повну шапку…
Вкривши пухом підлогу дбайливо,
Постелив він постелю на диво!
Звив Барвінок тепленьке кубельце
І поклав під голівку сідельце.
Снився хлопцеві скарб знаменитий,
А коневі — овес соковитий.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Надворі ніч, а Лисові не спиться.
— Чого не спиш? — пита його Лисиця.
— Хіба заснеш? Маленьке хлопченя
Мене обдерло, ніби я — щеня.
Ногами било, за хвоста тягло,
Мов це не хвіст, а просто помело.
Тепер хоч лізь від страму в лопухи.
Глумитись будуть навіть ховрахи!
Про мене Тхір придума анекдот
І віднесе Осотові у дот.
Сміятись будуть жаби у ставку,
Кричатимуть не «ква» — «ку-ку-ріку».
І Півень втік… А я ж таких Півнів,
Здається, зроду, Лисонько, не їв!
Ну я ж його застукаю в кутку,
Підстережу в глибокому ярку!
Сердитий Лис із ліжка устає.
Шаблюку гостру з скрині дістає
І гострить, гострить, об каміння тре, —
Лисицю ж наче по душі дере.
— Ти що задумав, чоловіче мій?
Із дому йти? І думати не смій!
Десь в темноті наскочиш на біду… —
Не слуха Лис: — Однаково піду!
Біжить розбійник, нюхає сліди.
— Ось я ж тебе накрию. Підожди! —
Сердиті очі світяться вогнем.
— Сліди підків! Тут їхав він конем.
Отут мене побачив він здаля…
А тут ще пахне Півником земля…
Ось тут Барвінок їхав навпростець…
Ну, стережіться, скоро вам кінець!
Без шелесту, без шереху біжить.
Сталеве лезо грізно блискотить.
Ось на дорозі видно знов сліди.
Метнувся Лис
туди,
сюди,
туди…
Барвінком пахне, пахне і конем,
А їх нема, не знайдеш і з вогнем.
Лежить якась коробка на шляху.
Наткнувся Лис і тільки плюнув:
«Тьху!» Він загилив коробку, ніби м’яч:
— Ну, де вони?
Ну просто хоч заплач!
А та Коробка об пеньок — торох!
Зчинився в ній страшний переполох.
Барвінок встав, злякався, задрижав,
А коник Дзвоник дзвінко заіржав.
Підскочив Лис від радості: — Диви!
Так ось, мої голубчики, де ви!
Ану, скоріш вилазьте із кубла.
Розплачуйтесь за злі свої діла.
Ви в мене Півня, кляті, відняли?
Ви за хвоста з нори мене тягли?
Підковами лупили по боках?
Я проковтну вас зараз, як комах! —
Коробку Лис біля зубів трима.
Схопив Барвінок спйса обома.
Прицілився, замірився — та штрик!
Улучив Лиса просто у язик.
Підскочив Лис, сердито заскавчав
І дзигою крутитися почав.
Хотів Барвінок вилізти надвір.
Та знов схопився за коробку звір.