Конструктивність і ефективність цього прийому очевидні і разючі. Як і в новелі «Мова мовчання», шабльон (детективний) трактований з майже іронічною оригінальністю.
Власне в тій самій філософській площині збудований роман Ю. Смолича «Фалшива Мельпомена», що викликав такі суперечні оцінки й наробив стільки сенсації в році 1928-му і 1929-му.
Показано петлюрівську організацію, що при наступі червоних вирішає законспіруватися театром. Вироблено плян роботи, призначено п'ятірки, організація сама становить щось на штиб повстанкому, але тим часом грає яко театр місцевої наросвіти. Атмосфера перевантажена електрикою, напруження не слабне і читач жде вибуху.
І вибух стається — тільки не в формі загального повстання, а в формі брудного театрального скандалу. Організація непомітно для себе перетворилась на справжній провінціяльний театр.
Центр розв'язки перенесений з площини детективної в площину соціологічну. Знову під детективним декорумом ховається дія соціяльного значіння. І як завершення цієї конструктивної ідеї, роман кінчається символічним пострілом бутафорського сліпого набою.
Для того, щоб краще заховати розв'язку, автор наповнив початок роману — розмови дієвих осіб між себе — шовіністичною українською фразеологією. В ній лише подекуди обережно пущені такі нотки, що от один з членів організації збирається служити в майбутній українській поліції — а коли України не буде, то... в царській поліції. Глухо звучить під гучними промовами пана отамана фалш і страх. У словах «батька» Опанаса Трохимовича —
«От так, так, – повеселів Опанас Трохимович. — Ми закладемо сільськогосподарську комуну... на моїй землі. Ха-ха. Це ж саме те, що треба тим капосним більшовикам. Звичайно, — підморгнув він, — тільки «про ворогове око»... Як ворог піде, – підете й ви собі з моєї землі».
Почувається огидний куркуль-скаред, що за голодного часу не хотів позичити товаришеві фунт борошна.
Та все ж таки шовіністичної, бутафорської, фалшивої фразеології так багато в початку роману, що він, цей початок, послужив за пробу для деяких «тепер радянських» інтелігентів. Дехто з них спокусився та, забувши про звірячу фізіономію носителів бучних фраз, запалав симпатією до цих самих носителів і таким способом виявив своє справжнє обличчя. Такий випадок був на диспуті про «Фалшиву Мельпомену».
Дедалі дужче починають звучати з-під цієї тріскучої фразеології нотки зоологічного егоїзму, хижацького власництва, експлуататорської психології, міщанської самозакоханости і все розв'язується брудним скотинячим, провінціяльно-театральним скандалом.
Шовіністична організація подана в перебільшеному оперетковому пляні. Бували насправді й не такі, солідніші й небезпечніші, організації. «Фалшива Мельпомена» розкривається вкінці, як суто-агітаційний роман.
Оперетковість, фалшива театральність шовіністичних організацій підкреслюється, акцентується театральною маскою організації. Позери, що вимахують картонним мечем законспіровуються акторами. Так ізнову фабульна розробка ховає в собі глибокий символічний зміст. Театральна реальність стає реальною театральністю.
Роман «Фалшива Мельпомена» і фактурно міцніший від «Півтори людини». Діялог дужчий і лаконічніший. Драматичні сцени на сцені драматичного театру напруженіші. Індивідуальна мова дієвих людей подекуди прямо майстерно зроблена.
От приміром, промова галичанина Скорека:
«Він є перфектний, цей ентузіазм патріотизму в нашому колі. Але сі біймо витрачати його марно, – докінчував Скорек. — Ми воліємо сили свої положити за відчизну? — Евентуально! Наша сила в тому, що ми є організовані. Наша сила в тому, що ми є інтелігенція нашого народу. І перед іншими ми маємо перевагу саме в нашій інтелігентності. Ми не маємо права цим нехтувати і саме цим мусимо сі бороти».
Я от, скажемо, для контрасту мова «батька» Опанаса Трохимовича:
«А мене, старого, до бою нездатного, лишіть уже, дітки на поталу воріженькам. Нехай чорні круки склюють моє старе тіло, — докінчив він сумно. — Ставайте ж, беріть зброю, рятуйте матір-Україну».
У «Фалшивій Мельпомені» немає ні одного ландшафту. Авторська мова — мова розповіді, — проста й лаконічна. Роман зберігає всі ознаки суто-фабульного твору. У суто-фабульній конструкції мова не має самостійного місця. Вона є засіб — і тільки. Вона не лірична, емоціональність її умовна. Вона вільна від естетизму.
Третій роман Смолича «Господарство доктора Гальванеску» починається ландшафтом. Змальовуються буджацькі степи, волоське населення, одежа, побут, їжа. От, скажемо, старий Йонеску частує Сахно й шофера Чіпаріу: