Щоправда, ми додержуємось того погляду, що ефективність наукової мотивації, а так само і всякої іншої мотивації в фабулі залежить не від її якости, а від її кількости. Відповідні рядки більшість читачів швиденько пробігає очима, щоб швидше знову дійти «до діла». Та в даному разі автор не пошкодував ні місця, ні наукової термінології й очевидно задовольнить пересічного читача (який, скажемо, не збирається писати на роман рецензію). Отож головна конструктивна хиба цього епізоду не в якості мотивації, а в недостатній «результативності» драматичних загроз, що наростали поволі в романі.
Пересічний читач науково-фантастичного роману перечитає «Господарство доктора Гальванеску» з неменшою цікавістю, ніж будь-який роман Жюля Верна. Та коли йому заманеться глибшого добрати змісту в робочій системі румунського доктора, він убачить у ній гостру сатиру на найгірші сторони фордизму. Дальших шукаючи символічних паралелів, він наштовхнеться на виймання мозку з робітників і заміну його радіоприймачем. Сама гіперболічність наукової аргументації стає гіперболічністю сатири — крізь жюль-вернівський зовнішній реквізит виступає свіфтівська сатиристична казка. І це підіймає роман Ю. Смолича над усі подібні речі.
Коли порівняти два останні романи Ю. Смолича з книжкою його оповідань «Неділі й понеділки», а також з романом «Останній Ейджевуд», то видко, що автор велику перейшов і цікаву путь. Від примітивної агітації він перейшов до гострої сатири. Від «оповідань з несподіваним кінцем» він дійшов до складних, сливе іронічних конструкцій. Самий той шабльон, з якого він виходив, привів його до заперечення, до іронічного трактування цього шабльону. В «Півтори людини» контрреволюціонер ховається під маскою... контрреволюціонера. В «Фалшивій Мельпомені» театральність реальности стає реальною театральністю. В «Господарстві доктора Гальванеску» сама гіперболічність наукової фікції наштовхує читача на сатиричну ідею роману. Автор перемагає шабльон саме в тім місці, коли здається, що шабльон переміг його.
Цим, звичайно, не усувається і не знищується ефектність самого шабльону. Динамічний, авантурний шабльон використовується двояко. З одного боку, він не може не захоплювати читача, як усякий швидкий, a tempo рух, він примушує швидше битися серце. З другого боку, у читачевій психіці вже цей шабльон цілком уклався, як звичний шлях розвитку подій, і от автор грає на цьому, будуючи загадку наперекір цьому читацькому корелятові авантурного шабльону.
Ю. Смоличеві бракує теплого гумору і мова його суха. Але важко йому на цім дорікати. Він з надзвичайною, залізною послідовністю веде читача своєю путтю. Маска серйозности цілком у дусі його сатиричної символіки. Коли ми чуємо про Глевкого, що він хотів був служити у царській поліції, а став викладати мову на курсах українізації, то нам не смішно. Теплого гумору в цій ситуації немає. Сміятися тут немає з чого — більше хочеться плакати.
За нашої літературної моді, за наших ліричних романів, за наших розпливчастих неконструктивних епопей, набитих наївною агітацією, за нашої мемуарної маніри, Юрій Смолич виділяється, як міцна, оригінальна літературна постать. Замовчуваний від критики, він знайшов проте свого читача і читач знайшов його. Характерно, що в конспекті української літератури навіть не згадано за цього найбільшого агітатора серед українських письменників.
«Мене нема», так писав Смолич про себе в якійсь анкетці на сторінках ілюстрованого журналу. Так, Смоличеві не знайшлося місця в «Конспекті української літератури», але він заняв не абияке місце в справжній революційній українській літературі. Дозвольмо собі закінчити словами самого автора, що ними він розповідає початок 4-го розділу «Фалшивої Мельпомени».
«Людське життя не можна розповісти. Оповідач — вірний раб старих, як світ, законів логіки й граматики. Поки котиться людське буття з дня в другий, цілком підпорядковуючись усталеним нормам живлення, травлення, набуття й витрачування енергії та невмирущого перевтілення матерії — доти й закони логіки й граматики сприяють хистові оповідача. Але невсипуща та химерна людська фантазія і невгомонний нахил — яко мога далі відірватись від природи — змусили людину вигадати найблискучіше культурне явище й найреакційніше, як на мистецтво — фотографію. Її якраз пристосовано для того, щоб увічнювати нетривку оболонку людини в усіх її прогресивних, і регресивних процесах разом із предметами побутового ужитку та перемінною вічно молодою конструкцією матеріяльної культури на тлі підстаркуватої натури. Цим людство охоче компенсує себе за неможливість бути безсмертним. Але лишімо фотографію членам Робмису по секції фото і вдамося до більш досконалого, повного і різнобічного мистецтва — повістярства. Йому підчас щастить обдурити закони логіки й граматики.