Гей, Одіссею, преславний, ти гордість ахейців велика!
Ну-бо спини корабель, щоб послухати нашого співу.
Ці філософи говорили, що всесвітня слава не варта того, щоб мудрій бодай пальцем кивнув, аби її добути:
Що їм в славі якійсь, як вона тільки слава?
тобто славу як таку, без огляду на те, що нерідко вона приносить із собою ще й якісь вигоди, завдяки чому стає пожаданою: слава забезпечує нам прихильність і почасти оберігає нас від людської зневаги, образ тощо. То був також і один із найперших догматів Епікурових, припис його школи: «Живи непомітно», що боронить людям обтяжувати себе посадами та громадськими обов'язками і неодмінно вимагає зневажати славу, яка є не що інше, як визнання світом нашої діяльності, доконуваної відкрито і прилюдно. Хто наказує нам таїтися і клопотатися тільки про самих себе, хто не хоче, щоб про нас знали інші, той ще менше хоче, щоб ми домагалися їхньої хвали та шани. І він радить Ідоменею[123] не оглядатися у своїх учинках на поговір чи опінію, хіба що йтиметься про те, щоб уникнути всіляких побічних прикрощів, яких людська погорда могла б нам завдати.
Як на мене, наука незмірно справедлива та слушна, але в нашому нутрі живе якесь роздвоєння, от і виходить, що ми не віримо в те, в що віримо, і не вміємо спекатися того, що ганимо.
Послухаймо ж останніх слів Епікурових, сказаних на божій постелі. Вони великі й гідні такого славного філософа; а все ж у них видно якийсь слід хизування своїм іменем і того дбання про свою славу, яке він так гудив у своїх настановах. Ось лист, записаний з голосу його перед тим, як він спустив дух:
«Епікур вітає Гермарха.[124]
Пишу ці слова, проводячи щасливий, тобто останній день свого життя, з такими болями в сечнику та животі, що лютіших годі уявити. Але страждання мої надолужує втіха, якої зазнає моя душа на згадку про свої твори та промови. Отож, покладаючись на любов, яку ти змалечку плекав до мене і до філософії, прошу тебе взяти опіку над дітьми Метродоровими».
Отакий-то його лист. Власне, припускати, ніби втіха (яку він, за його словами, чув у душі, згадуючи про свої твори) почасти пов'язана з його славою, якої він сподівався зажити по смерті, спонукає приписка до цієї духівниці, де він велить, аби «Аминомах і Тімократ, його спадкоємці, відпускали щороку кошти, які має визначити Гермарх на святкування річниці його уродин, а також двадцятого числа кожного місяця відпускали кошти на частування його приятелів-філософів, які мають збиратися, аби пом'янути його та Метродора».
За Карнеадом — речником противного погляду — слава бажана сама з себе, як самих із себе любимо ми тих, що прийдуть після нас, любимо, не знаючи їх і не маючи з того жодного пожитку для себе. Такий підхід мав найбільше схвальних відгуків, бо люди залюбки пристають на те, що найбільше відповідає їхнім нахилам. Аристотель відводив славі перше місце серед зовнішніх благ і вважав за однаково хибні крайнощі — як уганяти за нею, так і уникати її. На мою думку, якби до нас дійшли книги на цю тему Цицеронового пера, вони розповіли б нам дивовижні речі! Одержимий жадобою слави, згаданий автор легко, гадаю, впав би у ті самі крайнощі, в які впадали й інші, певні, що цнота як така бажана лише задля шани, яка завше її супроводить:
Безвісна мужність — як і безділля те,
Що йде в могилу.
Думка, як на мене, геть-то фальшива, і мені прикро, що вона могла постати в голові мужа, сподобленого звання філософа.
Якби це було так, то вистачило б доброчесності лише на очах людей. Тоді було б ні до чого підкоряти своїй волі й тримати в шорах порухи душі, де, власне, і криється чеснота, хіба що вони могли б набути розголосу. Гріши обачно й обережно — і ти на коні! «Якщо ти знаєш, — мовить Карнеад, — що десь затаїлася гадюка і там, ні про що не здогадуючись, має сісти хтось, чия смерть для тебе вигідна, ти чиниш підло, не остерігаючи його про небезпеку, і то тим підліше, що твій учинок буде відомий лише тобі». Якщо ми не шануватимемося, якщо безкарність буде наріжним каменем правосуддя, то яких тільки злочинств ми не накоїмо повсякдень! Те, що вчинив Секст Педуцей, віддаючи вдові Гая Плотія скарб, довірений йому без свідка (таке і мені самому не раз траплялося робити), я не вважаю за гідне особливої хвали, але вважав би за велику ганьбу, якби хтось не скористався зі своєї безкарності. Тож, гадаю, доречно і дуже корисно освіжити в пам'яті приклад Секстилія Руфа, якого Цицерон винує в тім, що він загарбав спадщину, йдучи проти свого сумління, хоча діяв згідно з чинним законодавством, а не всупереч йому, а також приклад М. Красса[125] і К. Гортензія, владних і могутніх людей, яких один чужоземець підбивав успадкувати маєтність за фальшивим тестаментом (прагнучи таким чином легше урвати і свою частку), а ті, хоч і не брали, для годиться, участі в фальшуванні, проте не погребували скористатися з його плодів; на їхню думку, вони себе не зганьбили, бо, мовляв, були перед скаржниками свідками та законом. Хай пам’ятають, що мають за свідка Бога, себто, по-моєму, наше сумління. Цицерон, Про обов'язки, III, 10.