Не жену я хвали, не такий то вже я й твердошкурий,
Все ж не маю за кінцеву чесноти мету
Отого твого: браво! біс!
Я дбаю не так про те, який я в очах інших, скільки про те, який я у своїх власних очах. Я хочу бути багатим своїм, не позиченим багатством. Чужі бачать лише зовнішні події та речі; кожен може зберігати добру міну на людях, тоді як усередині він сповнений неспокою і перестраху; серця не видно, видно тільки личину. Недарма проклинають облуду на війні, бо що для спритника може бути простішого, ніж уникати небезпек та ще й удавати з себе дзіндзівера, хоть у душі він боягуз? Є стільки способів одсидітися в кущах, коли треба важити головою, що нам тисячі разів пощастить ошукати світ, перш ніж нога наша поткнеться в небезпечне місце. Але навіть тоді, чуючи, що вже невикрутки, ми потрафимо замазати очі суворим обличчям і грізною мовою, хоча душа в п'яти сховалась. Якби ті чи ті з нас посідали платонівський перстень, який, повернутий каменем донизу, робить невидимцем того, хто носить його на пальці, то чимало людей ховалися б там, де сам Бог велів їм світитися, шкодуючи, що доля поставила їх на таке почесне місце, де вони зобов'язані вдавати сміливців.
Хто незаслужених почестей прагне, обмови ж — боїться,
Сам, видно, в хибах по вуха зав’яз.
Ось чому всяка думка, що ґрунтується на зовнішній позірності, украй непевна й сумнівна; і нема свідка достотнішого, ніж кожен сам для себе. Але і в цьому разі скільки простих пахолків поділяє з нами славу! Хіба той, хто занадто пробивається вперед крізь розверстий вилам, звершує щось більше, ніж звершило перед ним півсотні горопашних пішаниць, які вторували йому шлях і прикривають його своїми тілами за п'ять су денно?
Як щось підносить Рим галасливий, на той бік не ставай,
Не вивіряй фальшивої стрілки на терезах і не шукай себе
Поза собою.
Ми кажемо, що возвеличуємо своє ім'я, коли ширимо його у світі й укладаємо в дедалі численніші людські уста. Ми хочемо, щоб його вимовляли шанобливо і щоб це осягнення пішло йому на користь; саме цим і можна виправдати наше змагання до слави. Одначе така хвороба, розростаючись, заводить так далеко, що багато хто вже не зупиняється ні перед чим, аби тільки про них говорили. Трог Помпей[127] розповідає про Герострата, а Тит Лівій про Манлія Капітолійського, що ті, мовляв, прагли не так доброї, як гучної слави. Ця вада, до речі, посполита; ми дбаємо більше про те, аби про нас говорили, ніж про те, як про нас говорять. Нам досить того, щоб наше ім'я бриніло на устах, а з якої речі, байдуже. Нам видається, ніби бути відомим означає віддати своє життя і його тривалість під опіку інших. Щодо мене, то я цупко тримаюся за себе самого. А стосовно мого другого життя, життя в очах моїх приятелів, то я, ґрунтовно і якомога посутніше його зваживши, доходжу до переконання, що якийсь овоч і пожиток можу з нього мати лише у вигляді марнославної втіхи від оманливих фантазій: коли я умру, то відчуватиму згадане друге життя ще менше; і вже напевне втрачу оту правдиву вигоду, яка іноді пов'язується з ним. Я не матиму жодної змоги впіймати славу, як і вона не зможе торкнутися чи озорити мене. Сподіватися, що вона впаде на моє ім'я! По-перше, я не маю імені, яке було б тільки моє. З двох моїх імен одне родове, ба навіть належить не одному родові, а багатьом. Живе в Парижі та в Монпельє родина, звана Монтень, інша у Бретані та Сентонжі — де Ламонтень; утрата одного складу може так сплутати наші з нею нитки, що мені може припасти частина їхньої слави, а їм — моєї можливої ганьби. Колись мої предки були знані під ім'ям Ейкем, яким ще й досі послугується відомий дім ув Англії. Щодо цього другого імені, то з нього може користати кожен, кому не лінь; тож не буде дивиною, коли я, замість себе, вшаную якогось водовоза. Зрештою, якби я навіть мав якийсь осібний свій знак та ґодло, про що, власне, він може промовляти тоді, як мене вже не буде на світі? Чи може він означити і дати тривке життя ніщоті?
Не легше камінь гнітить мої кості,
Як хвалять мене нащадки: ні з тіла мого,
Ані з гробу, ні з праху благословенного
Не родяться фіялки.
Але про це я вже загадував деінде. Зрештою, після битви, в якій десять тисяч душ скалічіє чи згине, говорять лише про якихось п'ятнадцять її учасників. Треба якогось геройського подвигу чи якогось справді виняткової відваги вчинку або щасливого випадку, багатого на важливі наслідки, щоб уславився не лише простий жовнір, а й сам верховода. Вбити одного ворога, двох, десятьох ворогів, глянути сміливо в очі смерті, то, вірю, не марничка для кожного з нас, бо тут віддаєш себе всього; але для світу ті речі такі звичні, так часто сподибувані щодня, що їх треба бозна-скільки ж, аби здобути його визнання. Ось чому нам не випадає особливих почестей.