Платон, всі зусилля скеровуючи на те, аби зробити громадян чеснотливими, радить їм не гордувати добрим іменем та шаною серед люду і проголошує, що силою якогось божого натхнення навіть лихі люди частенько потрапляють як на словах, так і в думках своїх непомильно відрізняти зло від добра. Згаданий філософ та його напутник Сократ великі мастаки у просто-таки дивовижний спосіб і з незвичною сміливістю вдаватися до божеських об'явлень і божеських діянь скрізь, де безпорадна людська сила; як трагічні поети вдаються до Бога, не вміючи розв’язати інтриги. Цицерон. Про природу богів, І, 20. Може, саме через це Тимон, бажаючи його спаплюжити, взиває філософа великим чудотвором.
Оскільки людям задля немочі їхнього ума не спосіб розплачуватися доброю монетою, доводиться перебиватися фальшивою. Цим грішили всі праводавці, і немає такого суспільства чи панства, де не було б якоїсь домішки марних церемоній чи брехні, покликаних утримувати для людей у карбах. Ось чому їхні початки та джерела зазвичай легендарні й сповнені надприродних таємниць. Звідси авторитет навіть фальшивих релігій, їхня підтримка з боку розумних людей. Нума Помлілій і Серторій, прагнучи втертися в людську довіру, годували їх цими козами в золоті, за словами одного, німфа Егерія, а за словами другого, його біла лань приносила їм від богів усі розпорядження, які вони роблять.
Подібно до Нуми, який підніс авторитет своїх законів, посилаючись на заступництво богині, чинили й інші: Зороастр, праводавця бактріан і персів, покликався на бога Ормузда, Трісмегіст у єгиптян — на Меркурія, Самолкіс у скитів — на Весту, Харонд у халкидян — на Сатурна, Мінос у критян — на Юпітера, Лікург у лакедемонян — на Аполлона, Дракон і Солон — на Мінерву. Всі статути законів походять від якогось бога, як то фальшиві, чи то правдиві, як, скажімо, ті, що їх Мойсей дав людові Юдеї, вийшовши з Єгипту.
За релігією бедуїнів, як свідкує пан де Жуанвіль, душа того, хто загинув за свого князя, переселяється в інше тіло, вигідніше, гожіше і дужче за попередніше: завдяки такому віруванню вони охвітніше ризикують своїм життям:
Звичний ум до заліза, дух готовий до смерті,
Без ощадну життя повернутого.
Чи ж не спасенна, хай і марна сама з себе віра! На такі приклади багате життя кожного народу — але це тема окремої розмови.
І ще одне слівце до того, з чого я почав: не раджу також панунцям називати честю те, що насправді є їхнім обов'язком; бо, як зазвичай кажуть, те йменується честю, що визнає славним людова поголоска. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, II, 15. Обов'язок — то серцевина, а честь — лише її кора. Так само я не раджу їм виправдувати свою непоступливість оглядом на честь, я припускаю, що їхні наміри, їхні бажання та прагнення, тобто речі, з якими честь не має нічого спільного (оскільки вони не виявлять себе), втиснуті у ще суворіші рямці, ніж їхні вчинки:
А під зароком вона, грішна, хоча й не грішить.
І перед Богом, і перед власним сумлінням було б однаковою великою скверною як прагнути гріховного, так і доскочити свого, тим паче, що такі речі з природи своєї таємні і приховані; простіше простого було б дамам скрити щось від погляду інших (коли йдеться про їхню честь), якби вони не пильнували чогось куди важливішого — своєї повинності, якби не шанувалися для себе самих. Всяка честива особа радше згодиться ущербити свою честь, аніж совість.
Розділ XVII
Про зарозумілість
Є ще й інший рід гордощів: прибільшена думка про свою вагу. Це щось наче надмірна любов до себе, яка малює нас у наших очах іншими, ніж ми є насправді: подібно до того, як любовна жага наділяє красою та принадою предмет нашого зітхання, завдяки чому люди, зачаровані ним, керуючись оманливим і невиразним почуттям, бачать того, кого кохають, іншим і досконалішим, ніж він є в житті.
Я зовсім не прагну, аби зі страху перед такою маною зору людина легковажила себе й уявляла себе меншою, ніж вона є насправді; суд у кожному разі має бути справедливим. Треба, щоб кожен бачив себе у правдивому світлі. Той, хто Цезар, хай сміливо вважає себе за найбільшого верховоду у світі. Ми живемо тільки ритуалом; ритуал той застує собою сутність речей. Чіпляючись за галуззя, ми забуваємо про стовбур та корінь. Ми навчили дам червоніти на згадку про те все, чого їм аж ніяк не сором робити. Ми не сміємо називати своїми іменами деякі наші члени, але не соромимося користатися ними, вкидаючись у розпусту. Умовності забороняють нам означати словами те, що пристойне і природне, і ми їх пильнуємо; розум забороняє нам робите лихе і непристойне, і ніхто цього не додержує. Мене дивують оті правила звичайності: вони заважають мені говорити про себе щось добре або щось погане. Але наразі годі про це. Ті, кому фортуна (назвімо її доброю чи злою, як вам до вподоби) призначила прожити життя на якомусь вищому щаблі, можуть засвідчити своєю громадянською поведінкою, хто вони. Але ті, кому вона відвела місце в юрмі і про кого ніхто і не заїкнеться, якщо тільки вони самі не обізвуться, не підлягають осуду, якщо наважитися розповісти про себе, виступаючи перед людьми, цікавими їх послухати, за Луцілієвим[128] прикладом: