Оце і все про те, що я назвав першою одміною гріха зарозумілості. Що ж до другої, що зводиться до недооцінки інших, то я не певен, чи мені тут удасться переконливо виправдатися. Але, як би дорого це мені не коштувало, я хочу бути щирим до кінця.
Можливо, постійне спілкування з думкою старожитніх і сформований у мені образ тих високих душ минувшини наструнчують мене і проти інших, і проти себе самого; можливо, ми й справді живемо в добу, що породжує саму пересіч; хай би там як, а я не бачу довкола себе нічого, гідного щирого подиву. Та й людей я, зрештою, не знаю так докладно, щоб мати право судити про них; ті, з ким я в силу обставин стикаюся найчастіше, здебільшого не надто журяться просвітою своїх душ; у їхніх очах найвище щастя — почесті, а найвища досконалість — мужність.
Якщо я бачу в інших щось гарне, я хвалю те гарне і вельми його шаную, ба навіть перехвалюю його вартість і кажу не те, що думаю, йдучи на брехню; проте вигадувати того, чого не бачу, я не вмію. Я охоче потверджую своїм друзям те, що бачу в них похвального, і з одного ліктя залюбки роблю півтора; але приписувати комусь прикмети, йому не властиві, — того я не годен, як не можу з піною біля рота виправдовувати його вади.
Навіть до своїх ворогів я справедливий і не кривлю душею, говорячи про них. Мої симпатії можуть мінятися, натомість мій суд — ніколи; я не плутаю своїх особистих смаків з об'єктивною картиною. Я так ревниво оберігаю свободу свого розуму, що мені нелегко принести її в жертву і найсильнішій пристрасті.
Брешучи, я більшої кривди завдаю собі, ніж тому, кого оббріхую.
У персів є хвальний і гарний звичай: про своїх смертельних ворогів, з якими воювали до загину, вони відгукувалися шанобливо і абсолютно справедливо, так, як на те заслуговувала їхня звага.
Я знаю чимало людей, наділених найрозмаїтішими гарними рисами: хто відзначається дотепністю, хто щирістю, хто доблестю, хто чистою совістю, хто красномовністю, хто ще якоюсь чеснотою, але людину велику з голови до п'ят, яка посідає всю суму цих оздоб чи бодай одну з них, але на такому щаблі досконалості, щоб її можна було подивляти або порівнювати з тими, кого ми шануємо в минулих віках, — таку мені не судилося спіткати. Найбільший з тих, кого я добре знав, — маю на увазі природні таланти й здібності, — найбільший і найшляхетніший з них — Етьєн де Ла Боесі. Була то душа, по вінця сповнена високих прикмет, чудова, куди не кинь, старосвітська душа. Він доконав би великих і вікопомних справ, якби фортуна того захтіла, бо згадані дари тієї багатої натури він високою мірою завдячує науці та знанням.
Не знаю, як воно виходить (а що так воно виходить — то це факт), але в тих, хто ставить собі за мету домагатися більшої вченості, хто веде наукові дослідження і зглиблює книжкові премудрощі, пихи та розумової яловості спостерігається більше, ніж у будь-яких суспільних верств. Може, це тому, що від них вимагають і сподіваються більшого, ніж від інших, і неохоче дарують їм людські вади; а може, свідомість власної ученості спонукає їх сміливіше виставляти себе напоказ і хизуватися, чим вони зраджують себе і самі собі шкодять. Ремісник зраджує свою нездарність набагато легше тоді, коли йому до рук попадає цінний матеріал, який він капарить своєю неоковирною і грубою роботою, ніж коли він має до діла з простим матеріалом. Сказа в золотій фігурці разить нас більше, ніж у гіпсовій. Так само чинять і ті, хто, виставляючи всім на очі речі, які самі з себе і на своєму місці вельми ладні, послуговується ними без усякого ладу і складу, силкуючись увічнити себе як мудріїв. Прагнучи вшанувати Цицерона, Галена, Ульпіана[132] і святого Ієроніма[133], вони виставляють на посміховисько самих себе.
Я охоче вертаюся до того, що говорив про наше недолуге виховання. Воно завзялося зробити нас не зацними і мудрими, а вченими, і домоглося-таки свого! Не навчило нас осягати чесноту й мудрість і йти за їхніми приписами, зате ввело нас у засади граматики та етимології. Ми вміємо відмінювати Цноту, але не вміємо її любити. І якщо ми ні зі спостережень, ні з особистого досвіду не відаємо, що таке цнота, то ми добре знаємо її з красних слів і витовкли її напам'ять. Коли йдеться про наших сусідів, нам мало знати, яких батьків вони діти, хто їхні кревні і з ким вони посвоячені; ми прагнемо, щоб вони заприязнилися з нами, хочемо зійтися з ними і налагодити порозуміння. А наша освіта забиває нам голови описами, видами та підвидами чесноти, наче прізвищами та відгалуженнями якогось родоводу, зовсім не дбаючи про те, щоб хоч трохи наблизити чесноту до нас, ознайомити нас із нею. Та ще й вибрано для нашої науки не ті книжки, де викладаються найздоровіші і найближчі до істини погляди, а ті, що їх написано доброю грекою чи бездоганною латиною. З повінню гарних слів у наш мізок вливають найбезплідніші помиї старожитності!