Добре виховання здатне змінити наш розум і наші звичаї. Так сталося з Полемоном: цей розпусний грецький молодик, випадково завітавши послухати Ксенократових викладів, не лише належно оцінив проречистість та вченість викладача і не лише приніс додому купу корисних речей, а й виніс звідти плоди ще відчутніші і вартісніші: його вдача круто змінилася у кращий бік. А хто з нас і коли дознав такого впливу в наших навчальних закладах?
Отже, питаю: ти б міг спромогтись на таку переміну,
Як Полемон у свій час, — позбутись ознак божевілля:
Тих подушчин, обручок та пов’язок? Під чаркою, кажуть,
Нишком вінок він зірвав собі з шиї: його сколихнуло
Слово того мудреця, що, голодний, повчав своїх учнів.
З усіх верств, як на мене, найменше малося б легковажити тією, що задля своєї простоти стоїть на найнижчому щаблі. Побут таких людей має свої переваги. Звичаї та розмови чубріїв, на мій суд, краще узгоджуються з приписами правдивої філософії, ніж пасталакання наших філософів.
Люд мудріший, бо він мудрий настільки, наскільки треба.
Найзнакомитішими людьми, наскільки я можу судити з видження (бо, щоб прикласти до них мої мірки, тра' б знати їх ближче), були у ратній справі й військових походах дук Ґіз, убитий в Орлеані, та небіжчик маршал Строцці. Високими обдарованнями і небуденною цнотою вирізнялися: Олів'є[134] і Лопіталь, канцлери Франції. Мені здається, ніби в наш час пишає поезія, і ми маємо майстрів у цьому ремеслі: Дора[135], Беза[136], Б'юкенена[137], Лопіталя, Мондоре[138] й Турнеба. Щодо франкомовних, то гадаю, вони піднесли поетичну штуку на найвищий щабель з усіх, що їх ми абиколи досягали; а жанр, у якому вражають красою Ронсар[139] і Дюбелле[140], на мою думку, не надто пасе задніх порівняно зі старожитньою досконалістю. Адріан Турнеб мав знання більші й глибші, ніж абихто з його сучасників та попередників. Життя недавно померлого дука Альби[141] і життя нашого конетабля Монморансі були справді шляхетними, та й долі їхні багато в чому вельми подібні. А втім, краса і велич смерті цього останнього, на очах у всього Парижа та свого короля, смерті на королівській службі, коли доводилося виступати проти своїх кревняків, на чолі звитяжного війська, що під його проводом завдало останнього вирішального удару, смерті в такому поштивому віці, заслуговують, як на мене, бути поставленими в один ряд із преславними подіями моєї доби. Годилося б пам'ятати і незмінну доброту, лагідну вдачу та мудру поблажливість пана де Ла Ну[142], вирослого й загартованого посеред жахливого беззаконня партизанських сутичок (правдивої школи зради, звірства та розбишацтва). Великий він верховода і дуже, дуже досвідчений.
Із щирою радістю я не раз висловлював надію, яку пробуджує в мені Марія де Ґурне-ле-Жар, моя прибрана донька, яку я напевняка люблю куди більше, ніж просто батьківською любов'ю. Вона незримо приявна в моєму відлюдді та самітництві, як одна з найліпших частин моєї власної істоти: на світі я бачу тільки її одну. Якщо змолоду можна вивести якусь ворожбу, ця неабияка душа визріє для якоїсь найгожішої справи і, між іншим, для досконалої і святої дружби, до якої не підносилася досі, принаймні про це ще не траплялося читати, жодна представниця білої челяді. Щирість і сталість її душевного гарту вже нині достатні для такої дружби; її прихилля до мене таке міцне та щире, що лишається бажати хіба одного: аби страх, що я можу в скорім часі померти (адже вона пізнала мене на п'ятдесят п'ятому році мого життя), менше їй дошкуляв. Її суд про перші мої Проби, суд жінки, моєї сучасниці, такої молодої і такої самотньої в цій глушині, а також дивовижна палкість, з якою вона мене полюбила і довгий час горнулася до мене, з самого тільки пошанівку, навіяного їй задовго перед тим, як вона побачила мене, те все вельми незвичне й гідне уваги.
140
Жоакен Дюбелле (1522–1560) — один із засновників Плеяди, автор маніфесту Захист і звеличення французької мови.