Навіщо штука ця безбожна, ця юнача смерть,
Ця насолода, живлена крівцею?
І тривав цей звичай аж до цезаря Теодосія:[144]
Кожний удар дівчину на ноги підіймає,
Щоразу, як залізо в карк вганяється,
А їй це втіха, і, спустивши пучака вниз,
Вона велить добити поваленого,
Йому груди мечем прошивши.
Та й справді був навдивовижу впливовий і надзвичайно корисний для виховання люду приклад: бачити щодня по сто, двісті, навіть по тисячі пар, які шаткували себе на капусту з такою непохитною звагою, що ніхто ніколи не чув від них жодного легкодухого слова і жодної скарги, не бачив, щоб хто показав спину чи принаймні дозволив собі боягузливо відхилитись убік, щоб уникнути удару; ба більше, траплялося й таке, що, перш ніж опуститися додолу і спустити дух, смертельно поранений загадував спитати у глядачів, чи вдоволені і ті його поводженням. Доводилося не лише мужньо битися і мужньо приймати смерть, а й робити все те весело й легко; їх затюкували і кляли, якщо бачили, що їм не хочеться умирати; навіть дівоньки, і ті підохочували їх до цього:
Аби іти на смерть і полягти на арені, вони життя
Продають. І хоть панує мир, кожен ворога вибирає.
Перші римляни використовували для боїв злочинців, але згодом почали випускати на арену і ні в чому не винних рабів та вільних громадян, що доброхіть продавали себе, а також сенаторів і римських вершників, ба більше, жінок:
Серед рейваху і нових ігр біла челядь, непристосована
До зброї. Ганьбить себе, даючи бої, створені для мужчин.
Усе те видалося б мені дивним і неймовірним, якби ми не звикли щодня бачити тисячі чужинців, які продавали за гроші свою кров і саме життя у сутичках, які їх нічим не обходять.
Розділ XXV
Як не треба прикидатися хворим
У Марціала є гарна епіграма (вони ж бо в нього не всі рівноцінні), де він розповідає втішну історію про Целія. Той, не бажаючи бути на побігеньках у римських патриціїв, вистоюючи при їхньому вставанні, супроводжуючи і розважаючи їх, прикинувся хворим на подагру. Щоб надати своїй вимовці більшої правдоподібності, він казав мастити собі ноги, кутати їх при першій нагоді і вдавав ходу і поставу щирого подагрика. Зрештою фортуна наділила його цим щастям насправді:
Нині Целій
(Що за сила в дбанні про болячку!)
Не вдавано хворий уже на подагру.
Десь я натрапив, чи не в Аппіана[145], на подібний випадок з одним римлянином, який, не бажаючи попасти у проскрипції тріумвірів і ховаючись довгий час у криївці в перевдязі, почав ще й удавати однозора. Коли він міг почуватися вже безпечніше і захотів позбутися поліпки, яку так довго носив, то переконався, що справді скривів на одне око. Можливо, що зір у цьому оці притупився через тривалу бездіяльність і вся сила зору перенеслася до другого ока. Ми ж бо відчуваємо, що затулене око передає частину своїх функцій своєму товаришеві, від чого відкрите око розширяється і набрякає. Те саме могло статися і з Марціаловим мудрагелем: відвикання від ходіння, кутання ніг та інші лікувальні процедури могли скеровувати йому в ноги якісь подагричні рідини.
Читаючи у Фруасара про клятву гурту молодих англійських шляхтичів, які присягайся носити пов'язку на лівому оці, поки не переправляться до Франції і не заллють нам сала за шкуру, вчинивши якийсь лицарський подвиг, я часто сміявся на думку, що і з ними, мабуть, приключилася та сама історія, і на батьківщині вони постали всі каправими сліпцями перед своїми любками, задля яких вирушили в цей похід.