Я вважаю за куди страхітливішу кару, яку той самий Мехмед, за свідченнями деяких істориків, прикладав до епірської шляхти: він наказував здирати з них живцем шкіру платами, і в такий нелюдський спосіб, що вони конали протягом двох тижнів.
А ось іще два приклади. Коли Крез злапав одного зверхника, улюбленця свого брата Панталеона, він привів його до валюшні і звелів шаповалові скромадити його греблом і чухмарити чухраном, поки той Богу душу віддав.
Ґжеґож Сехель, ватаг польських хлопів, які під приводом хрестового походу вчинили валяву злочинів, розбитий у битві семиградським воєводою, попав у полон. Там його на три дні, голого, посадили на дерев'яні кобильниці, і всяк міг мордувати його й дубасити, як йому заманеться; тимчасом як решту в'язнів морили голодом. Зрештою, коли він уже був ледве теплий, на його очах його власною кров'ю напоїли його улюбленого брата Лукаша, рятунку якого він благав, беручи лиш на себе провину за всі переступи. Потім його тілом нагодували двадцять його найвірніших ротмістрів, які рвали зубами м'ясо і поглинали шматки. Решту тіла та нутрощі зварили в казані й дали з'їсти іншим його дружинникам.
Розділ XXVIII
Всякому овочеві своя пора
Ті, хто порівнює Катона Цензора з самогубцею Катоном Молодшим, порівнює двох чудових людей, дві споріднені натури.
Катон Цензор виявив себе в багатьох іпостасях і переважає Катона Молодшого своїми воєнними чинами й вичинами та успішнішою громадською діяльністю. Але звага Катона Молодшого (окрім того, що блюзнірством було б з ним мірятися щодо її сили) куди честивіша. Справді, хто зважиться боронити Катона Цензора від закидів у заздрощах та честолюбстві, коли він посмів важити на честь Сципіона, найбільшого своїми високими прикметами мужа? Між іншим, на старощах, якщо вірити переказам, він ревно заходився вивчати греку, ніби бажаючи погамувати давню свою спрагу, і від цього я теж не в захваті. Це свідчить радше про те, що він здитинів. На все свій час, і на добре, і на всяке; навіть отченаш може бути невчасним: адже ганили Тита Квінкція Фламініна[148] за те, що цей полководець у розпалі битви молився Богові, щоб той послав звитягу:
Навіть в добрих ділах той, хто розумний, ставить межу.
Евдамід[149], бачачи, як уже геть підтоптаний Ксенократ поспішає на уроки до школи, спитав: «Коли ж він знатиме, якщо досі ще вчиться?» А Філопомен відповів хвалебникам царя Птоломея, захопленим тим, що тамтой щодня гартував себе, вправляючись зі зброєю: «Чи похвально, аби цар у його літах вимахував мечем — пора вже застосувати його в потребі».
Учитися треба замолоду, а в старості-літях насолоджуватися наукою, проголошують мудреці. Найбільший гріх, який вони за нами знають, що наші бажання без угаву молодіють, що ми завше починаємо жити знову. Треба б, щоб наша жадоба знань і наші поривання з роками хиріли. Ми стоїмо над гробом, а в нас ще й пробуджуються нові інтереси:
Ти ж на дім новий собі
Громадиш мармур, хоч за крок до смерті.
Найдалекосяжніший з моїх замислів не сягає далі року. Не думаю вже ні про що — тільки б дожити до кінця, жену від себе нові надії, не замахуюсь на нові справи, кажу «прощай» кожному місцю, яке покидаю, і щодня відкидаюся від усього, що маю. Ось уже давно я нічого не трачу і не набуваю. Більше маю запасів на дорогу, ніж: самої дороги. Сенека, Листи, 77.
Я свій вік прожила і шляхами,
Що дала мені доля, пройшла.
Зрештою, єдина полегша, яку дає мені старість, полягає в тому, що вона вбиває у мені всі жадання та поривання, якими повниться життя: турботу про світові справи, про багатство, про почесті, про знання, про здоров'я, про себе. Тамтой, он, вчиться красно мовити, тоді як йому треба вчитися, як замовкнути навіки. Можна цілий вік опановувати й далі науки, але не школярство: дурне то діло — старух із букварем!