До чого жалюгідні ліки, що зцілюють за допомогою хвороби!
Цю послугу мало було зробити нам не нещастя, а наш власний розум у пору свого розквіту. Напасті й печалі не можуть змусити мене ні до чого, окрім проклять. Вони корисні лише тим, хто не прокидається інакше, як від ударів канчука. Мій розум відчуває себе куди невимушеніше в обстановці гаразду. Перетравлювати нещастя куди важче, ніж радощі: у цьому разі розум поймає тривога і він починає розкидатися. У благоврем'я я бачу куди виразніше. Здоров'я подає мені поради і радісніші, і корисніші, ніж ті, які мені може подати хвороба. Я чистив і впорядковував моє життя, як тільки міг, ще в ті часи, коли я всолоджувався всіма її дарами. І мені було б прикро і соромно, якби виявилося, що убозтво і печалі мого заходу мають право віддати перевагу тим чудовим дням, коли я був здоровий, життєрадісний, сповнений сил, і що мене треба цінувати не такого, яким я був, а такого, яким я зробився, переставши бути собою. Щастя людське зводиться не до того, щоб гарно померти, як говорить Антистен[158], воно полягає в тому, по-моєму, щоб гарно жити. Я ніколи не виношував у собі страхолюдної думки насолопити на голову і тіло того, хто, власне, вже мертвий — а що інше я являю собою? — ковпак і халат філософа і ніколи не прагнув того, щоб його жалюгідне канцур'я осудило і принизило найяскравішу, найкращу і найтривалішу частину мого життя. Я хочу показати — і притому так, щоб усі бачили, — що завше і скрізь я все той самий. Якби мені довелося прожити ще одне життя, я жив би так само, як прожив; я не шкодую про минуле і не боюся грядущого. І якщо я не помиляюся, то як усередині, так і зовні справа стояла приблизно однаково.
Над усе я вдячний своїй долі, певне, за те, що всяка переміна у стані мого тіла заходила в догідний для мого віку час. Я бачив себе в пору молодої трави, потім квітів і плодів, тепер зайшла пора прив'ядання. І це прекрасно, бо природно. Я куди легше переношу свої болі саме тому, що в мої роки вони природні, і тому, що, страждаючи від них, я з ще більшою вдячністю згадую про довге щастя прожитого мною життя. І може, моя житейська мудрість і досі залишається на тому щаблі, що й колись; а втім, вона була куди зважливіша, вишуканіша, свіжіша, життєрадісніша і безпосередніша, ніж нинішня: зашкарубла, буркотлива, важка.
Отож я відмовляюся від усіх поліпшень, залежних від таких сумних обставин і від можливих випадковостей.
Треба, аби Господь домував у нашому серці. Треба, щоб совість вдосконалювалася сама по собі завдяки зміцненню нашого розуму, а не внаслідок загасання наших бажань. Це не означає, що розкоші стають блідими і безбарвними, просто ми оглядаємо їх сльозливим і каламутним оком. Слід любити помірність саму по собі і з пошани до Бога, який нам заповідав її, слід любити чистоту. Але та, на яку нас прирікають наші катари і якій я завдячую не чим іншим, як моїми кольками, то це не чеснотливість і не помірність. Не можна похвалятися презирством до любострасності і перемогою над нею, якщо не відчуваєш її, якщо не знаєш її, і її принад, і її могуті, і її безпечно принадної краси. Я знав і те і те, і кому, як не мені, говорити про це. Але в старості, як мені здається, наші душі підвладні недугам і недосконалостям докучнішим, ніж у молодості. Я говорив про це зовсім молодим, але тоді мене незмінно присаджували на тій підставі, що я безвусий молодик. Я кажу те саме і зараз, коли моя сива борода додає моїм словам ваги. Ми звемо мудрістю безладну купу наших дивацтв, наше невдоволення існуючими порядками. Але насправді ми не стільки звільняємося від наших пороків, скільки міняємо їх на інші — і, як я думаю, гірші. Окрім дурної і жалюгідної пихи, нудного базікання, нестерпних і незбагненних вибриків, забобонів, сміховинної зажерливості, коли користуватися ними вже неможливо, я помічаю у стариків також заздрість, несправедливість і підступну злосливість. Старість накладає зморшки не лише на наші лиця, але ще більшою мірою на наші уми, і щось не видно душ — чи вони трапляються вкрай рідко, — які, старіючи, не віддавали б цвіллю і кислятиною. Усе в людині іде разом з нею в гору і з гори.
158
Антистен із Атен (бл. 450 — бл. 450 до Р. X.) — засновник школи кініків, учень Горація і Сократа. Жив аскетом і проповідував відмову від будь-яких потреб (автаркія).