Розділ IV
Про відвернення
Одного разу мені довелося втішати одну справді засмучену пані — адже їхні прикрощі здебільшого штучні і показні:
Ох, оці тонкослізки, звиклі так жалкуватись,
Завжди, якщо не по них, їм уже робиться плачно,
Тільки шукають причину слізьми землю топити.
Хто протидіє цій пристрасті, той чинить не дуже мудро, бо протидія лише дратує їх і посилює їхню журбу; заводячи суперечку, тільки їхнє горе загострюєш. Ми помічаємо на прикладі наших звичних розмов, що здумав би хтось заперечити сказаному мною мимобіж, тому, чому я не надавав ніякої ваги, і я одразу стаю гопки і заходжуюся палко відстоювати кожне моє слово; і я роблю ще завзятіше, коли йдеться про речі, які для мене і справді істотні. І потім, діючи вказаним чином, ви беретеся за вашу справу зопалу, з грубою незграбністю, тоді як лікар, вперше приступаючи до лікування пацієнта, має робити це гожо, весело і з приємністю для недужого; і ніколи потворний і понурий лікар не матиме успіху у своєму ремеслі. Отож, навпаки, спершу треба допомогти болящим викласти свої скарги і ласкаво вислухати їх і висловити їм своє співчуття і цілковите розуміння. З допомогою цього викруту ви завоюєте довіру і зможете піти далі і завдяки легкому і непомітному відхиленню вбік перейти потім до речей і твердіших і догідніших для зцілення тих, хто прибитий своїм горем.
Якщо вернутися до мене, то, прагнучи переважно до того, щоб не осоромитися перед присутніми, які дивилися на мене дуже пильно, я задумав трохи прикрити скорботу згаданої пані тонким шаром рум'ян і білил. Адже я добре знаю на досвіді, наскільки рука у мене важка і незграбна і який я безрадний в усовіщаннях. Або мої доводи бувають надто мудрованими і надто сухими, або я скидаю їх надто раптово, або роблю це надто недбало. Приглянувшись по якомусь часі до суті страждань, я не робив спроби позбавити її від них з допомогою ваговитих і переконливих доводів, чи то тим, що я їх не мав, чи то тим, що розраховував на великий успіх, діючи по-своєму; при цьому я не зупинив свого вибору ні на одному із способів, які приписує нам філософія, коли потрібно доставити комусь втіху; я не стверджував, як Клеант, що горе, на яке вона нарікає, зовсім не напасть, або, як перипатетики[159], що це не таке вже велике лихо, або, як Хрисипп, що жалівся на це і несправедливо і аж ніяк не похвально; я не радив, як Епікур — хоча його спосіб винятково близький до мого, — перенестись думкою з речей тоскних на приємні; не йшов також услід Цицеронові, який гадав, що ці всі доводи треба звалити в одну купу і користуватися ними в разі потреби; але відхиляючи потроху нашу розмову від її основного стержня і переводячи поступово на предмети спершу близькі, а потім в міру того, як я оволодівав увагою моєї співрозмовниці, і на віддаленіші, я непомітно відвернув сумні думки моєї пані, і вона опанувала себе і залишалася спокійною, поки я був біля неї. Ті, хто після мене взяв на себе ті самі клопоти, не змогли відкрити у її стані жодних поліпшень, і причина цього в тім, що моя сокира не добралася до коріння її скорботи.
Я вже торкнувся, мабуть, одного виду відвернень у громадському житті. Щодо використання відвернень у боротьбі з ворогами, застосовуваних Периклом у Пелопоннеській війні, а багатьма іншими іншого часу і за інших обставин, то в історії різних народів це річ надто часта.
Справді хитромудрим був викрут, з допомогою якого сьєр д'Емберкур врятував себе та інших у місті Льєжі, куди його послав дук Бургундський, що облягав льєжців, аби він прийняв місто на вже укладених умовах капітуляції. А у Льєжі, зібравшись уночі для обговорення цих умов, почали нарікати, невдоволені цією угодою, і багато хто задумав розправитися з парламентерами, що були у них у руках. Сьєр д'Емберкур, відчувши грозу з першої хвилі людського потоку, що підступив до дверей його будинку і готовий був кинутися на нього, одразу вислав до люду двох місцевих мешканців (бо при ньому їх було кілька), доручивши їм оголосити в народному зібранні нові і м'якіші пропозиції, придумані ним тут же на місці з огляду на загрозу. Ці двоє зупинили перший шквал бурі і повели за собою збуджений натовп до ратуші, де їх би могли вислухати і обговорити принесені ними вісті. Обговорення було коротке, і от зривається другий шквал, такий самий скажений, як перший, і сьєр д'Емберкур знов шле назустріч йому чотирьох нових, таких же удаваних посередників, що твердили, ніби цього разу їм доручено повідомити про вигідніші для льєжців умови, які їм безперечно більше прийдуться до смаку і якими вони будуть вдоволені; завдяки цим обіцянкам люд знову закликано на збори. Словом, тішачи городян такими забавками, відвертаючи їхній гнів і змушуючи їх розточувати його у безплідних суперечках та обговореннях, він врешті приспав його і щасливо дочекався приходу дня, що й було його першочерговим завданням.
159
Перипатетики (погуляльники) — Аристотель навчав своїх учнів, прогулюючись разом з ними.