Хто ж, бачачи, який ужиток ми робимо з наук, цих наук, незданих нічого зцілити, Сенека, Листи, 59, не засумнівається в них і в тім, що вони можуть принести якийсь пожиток у житті? Кого логіка навчила розумінню? Де всі її чудові обіцянки? Ні краще жити, ні толковіше міркувати, Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 19. Хіба ринкові торговки оселедцем городять у наших лайках менше дурниць, ніж учені на своїх публічних виступах? Я волів би, щоб мій син учився говорити в якихось шинках, ніж у цих школах для базікання. Найміть магістра вільних мистецтв, погомоніть з ним. Хай би він дав нам відчути весь блиск свого мистецтва, хай би він захопив жінок і жалюгідних невігласів, таких як ми, ґрунтовністю своїх доводів і стрункою логічністю міркувань, хай би він скорив нас, переконав, як йому заманеться! Навіщо людині, що має такі переваги як у предметі своєї науки, так і в умінні міркувати, користуватися в словесній потичці образами, нескромними натяками, гнівливими випадами? Аби скинув він з себе свою ярмулку, мантію, свою латинську вченість, аби не забивав він вам слух найчистішими, найточнішими цитатами з Аристотеля, і ви знайдете, що він не кращий за будь-кого з нас, грішних, а мабуть, і гірший. Мені здається, що з їхніми кучерявими і плутаними речами, якими вони нас морочать, стоїть так само, як з мистецтвом фокусників; їхня спритність діє на відчуття, заволодіває ними, але переконати нас ні в чому не може; окрім цього фіглярства, все у них банально і жалюгідно. Ученості у них не більше, а глупоти нітрохи не менше.
Я люблю і шаную науку, так само як і тих, хто нею володіє. І коли наукою користуються, як треба, це найшляхетніший і наймогутніший зі здобутків роду людського. Але тих (а таких безліченна безліч), для кого вона — головне джерело самовдоволення і певності у власній вазі, чиї пізнання ґрунтуються на добрій пам'яті (сховані у чужій тіні, Сенека, Листи, 33), хто все черпає тільки з книжок, в тих, осмілюся сказати, я ненавиджу ученість навіть трохи більше, ніж цілковите невігластво. У нашій країні і в наш час ученість може бути корисною для кишені, але душі вона рідко щось дає. Для кволої душі вона є важким і нестравним матеріалом, обтяжує і душить її. Душі витончені вона ще більше очищає, просвітляючи і стончуючи їх до того, що в них уже нібито нічого не зостається. Ученість як така, сама по собі, є щось байдуже. Для шляхетної душі вона може бути додатком дуже корисним, для якоїсь іншої — шкідливим і згубним. Точніше було б сказати, що вона річ коштовна для того, хто уміє нею користуватися, але за неї треба платити справжню ціну: в одній руці се берло, у другій — брязкальце. Але ходімо далі.
Якої ще можна бажати перемоги, коли ви переконали противника, що йому нема сенсу далі з вами тягатися? Якщо перемагає та теза, яку ви боронили, у виграші істина. Якщо перемагає ясність і стрункість вашої розправи, у виграші ви самі. Мені здається, що у Платона та Ксенофонта Сократ веде суперечку радше задля користі своїх противників, ніж задля самого предмета суперечки, радше задля того, щоб Евридем та Протагор[160] пройнялися свідомістю своєї власної нікчемності, ніж міцності свого вчення. Він трактує предмет так, ніби ставить собі важливішу мету, ніж витлумачення такої, себто прагне просвітити уми тих, хто бесідує і кого навчає. Під час ловів спритність і цілеспрямованість наших дій і є власне тією дичиною, за якою ми полюємо: якщо ми ведемо лови зле, невміло — для нас нема вибачення. А вже чи піймаємо ми дичину чи не піймаємо — справа зовсім інша. Бо ми народжені для пошуків істини. Посідання ж нею дано лише високому і могутньому духові. Істина зовсім не прихована, як це стверджував Демокріт, в найглибших безоднях — вірніше буде вважати, що вона царює високо над нами і володіє думкою божества. Світ наш — тільки школа, де ми вчимося пізнавати. Найважливіше не взяти приз, а проявити більше мистецтва у змаганні. Той, хто вістить істину, може бути таким самим дурнем, як і той, хто городить дурницю: бо діло у нас не стільки в тому, що сказано, скільки в тому, як сказано. Я схильний приділяти формі не менше уваги, ніж суті, захисникові діла не менше, ніж самому ділу, як вважав за потрібне Алкивіад.
Мені завше дає утіху читати твори різних письменників, не дбаючи про те, чи багато вони знають: мене цікавить не самий предмет їхній, а те, як вони його трактують. Достоту так само я стараюся увійти у спілкування з тим чи іншим із прославлених умів не на те, щоб він мене вчив, а на те, щоб узнати його самого.