Хочеться, по добрій розвазі, поспитати: чи ж людина не жалюгідна тварина? Вже сама природа ледве навряд чи дозволяє їй заживати якоїсь повної і чистої втіхи, а вона ще й силкується псувати її своїми мудраціями. Немовби ще не досить нещасна, вона своїми вибриками далі поглиблює власне убозтво.
Множим буянням своїм долі тяжкої путі.
Наскільки мудрість людська чинить геть по-дурному, намагаючись вигадати, як би зменшити число та солодощі даних нам розкошів, настільки її заходи корисні й розважливі, коли вона намагається рядити й підфарбовувати зло і послаблювати в нас його відчуття. Аби я очолював якусь секту, то обрав би другу дорогу, природнішу, тобто направду зручнішу і святішу, і, маю надію, здобувся б на те, що не переступити межі гідного.
Хай би там як, а наші духовні й тілесні лікарі, ніби змовившись між собою, не знаходять ні інших способів зцілення, ані інших ліків проти хвороб тіла та душі, окрім страждання, болю та гризоти. Чування, пости, волосяниці, вигнання в одлюдні й далекі місця, довічна неволя, канчуки та інші тортури запроваджено з цією метою, та ще й під умовою, аби вони були справжніми катушами і допікали нас гіркотою; щоб вийшло не так, як із таким собі Ґалліоном[81], сенатором римським. З тим, про кого по вигнанні на острів Лесбос дійшла вість до Рима, що він розкошує, а отже, те, що на нього накладено як кару, обернулося в розкоші. Тоді сенат передумав і відкликав його до власної жони та дому, звелівши перебувати там невідлучно, щоб огида стала знаряддям його кари.
Чим диктується така практика? Все дуже просто. Якби комусь говіння додавало здоров'я та бадьорості й риба смакувала йому більше, ніж м'ясиво, то говіння вже не було б спасенним лікарством: так само як у правдивій медицині порошки перестають бути помічними для того, хто їх заживає залюбки і з охотою. Гіркота і обридження — ось околичності, сприятливі для їхньої цілющої дії. Коли б природа створила ревінь як їжу, хворий не відчував би від нього полегкості. Ліки мусять ятрити шлунок, щоб його лікувати. Звідси і хибне загальне правило: все зцілюється своєю протилежністю, адже зло тут лік на зло.
Такий підхід пов'язується іноді з іншим, дуже давнім віруванням, що можна догодити Небові і природі, вдавшись до морду і душогубства, повсюдно визнаваним у всіх релігіях. Ще за життя наших отців Мурад[82] по здобутті Істму склав офіру душі свого батька з шестисот грецьких молодиків, аби ця кров змила і спокутувала гріхи небіжчика. Так само і в нових землях, відкритих уже за нашої пам'яті, ще чистих і незайманих супроти наших, цей звичай поширений майже скрізь. Усі тамтешні божки напуваються кров'ю людською, не без численних прикладів неймовірної жорстокості. Людей палять там живцем і напівспечених витягують із жаровні, щоб вирвати серце та нутрощі. Інших, надто жінок, білують живцем і з іще закривавленої шкури виготовляють собі убрання чи якусь подобу масок. Не менше бачимо там і прикладів твердості і гарту. Оті сердешні люди, відібрані в жертву, діди, жінки, діти, ходять, за кілька днів перед церемонією, збираючи милостиню — кошти на свою страту, — і являються до колоди, співаючи і танцюючи вкупі з глядачами.
Посли мексиканського царя, малюючи Фердинандові Кортесу велич свого пана, похвалилися, що в нього тридцять васалів і кожен з них може набрати сто тисяч вояків, що він мешкає в найпишнішому і найукріпленішому місті, яке тільки можна знайти на крузі земнім, а насамкінець додали, що він жертвує богам п'ятдесят тисяч душ щороку. Про нього небезпідставно кажуть, що він веде війни з деякими сусідніми племенами не лише, щоб гартувати лицарську молодь, а й з метою черпати з бранців офіри для релігійних обрядів. На честь того ж таки Кортеса в іншому місті мешканці принесли в жертву за один раз п'ятдесят душ. Приточу ще одну оповіданку: деякі з племен, що він переміг, слали до нього послів, аби визнати себе його підданцями і просити його дружби; вони клали перед ним три види дарів, заявляючи: «Пане, ось тобі п'ятеро невільників. Як ти грізний бог і живишся кров'ю та м'ясом, з'їж їх, і ми тебе полюбимо ще більше; як ти лагідний бог, ось кадило та пера, а як людина, прийми оцих птахів та плоди».
Розділ XXXIV
Фортуна частенько чинить розумно