Выбрать главу

І насамкінець ще одна оказія. Чи не прозирає в ній особлива ласка, доброта і зичливість льосу? Ігнації, старший і молодший, проскрибовані римськими тріумвірами, відважилися на шляхетну постанову віддати своє життя один одному і так уникнути жорстокості тиранів. Отож, вихопивши мечі, вони жахнули один на одного. Доля скерувала вістря так, що вони завдали воднораз два смертельні удари, і та сама доля дозволила їм, віддаючи належне такій дивовижній і прекрасній любові, зберегти доволі сили, аби вирвати кривавою і озброєною рукою меч із тіла одне в одного і злитися в таких міцних обіймах, що кати разом зняли їхні голови, залишаючи тіла в цьому шляхетному сплеті, й рани, злучені між собою, любовно всотували в себе навзаєм кров та рештки їхніх життів.

Розділ XXXVIII

Як часто ми плачемо і сміємося з того самого приводу

Ув історії ми читаємо, що Антон угнівився на свого сина, коли той підніс йому голову царя Пірра, його ворога, свіжо-полеглого в бою, і що, побачивши її, він гірко заплакав. Дук Рене Лотаринзький теж оплакав смерть дука Карла Бургундського, якого щойно подолав, і прибрався в жалобу на його погреб. У битві під Оре[86], яку граф де Монфор виграв у Шарля де Блуа, свого суперника за герцогство Бретонське, звитяжець, знайшовши мертве тіло ворога, тяжко зажурився. Читаючи це все, як утриматися від вигуку:

Так учинити кожен має право:

Щоб скрити почуття свої лукаві,

Прибрати хмуру чи веселу міну.

Петрарка, Сонет 81

Коли Цезареві, розповідають історики, піднесли голову Помпея, той відвернув очі, ніби від шпетного і нелюбого видовиська. Між обома довго панувала згода, вони так довго вершили разом державними справами, поділяли між собою одну долю, робили стільки взаємних послуг і спільних справ, що не слід думати, ніби поводження Цезаря було облудне і вдаване, хоча поет судить інакше:

Захотівши безпечне вдавати доброго тестя,

Попустив він облудні патьоки з очей,

А з грудей, дуже радісних, жалібні зойки.

Лукан, IX, 1037

І хоча більшість наших учинків — це тільки маска та лукавство, а отже, іноді цілком може бути правдою, що

Дідич плаче про око, в душі він сміється,

Публій Сир у цитаті в Авла Ґеллія, XVII, 14

а проте, розглядаючи такі випадки, треба мати на увазі, що нашу душу часто роздирають суперечливі почуття. За твердженнями лікарів, у нашому тілі є чимало різних соків, але той, що переважає у нас, керує нами і визначає нашу комплекцію; так і в людській душі: хоча її хвилює багато спонук, одначе тільки одна серед них бере гору. А втім, не така-то вже вона й усевладна, аби (з огляду на податливість і хибкість нашої душі) слабші почуття не могли при оказії відзискати свого місця і бодай на короткий час і собі нами заволодіти. Ось чому не тільки діти, які йдуть за голосом природи, часто сміються і плачуть з однієї і тієї самої причини, а й ніхто з нас не може похвалитися, що, вибираючись у мандри, хоч би й давно омріяні, й розлучаючись із родиною та приятелями, не відчув якогось щему в серці. І якщо він не зронить сльози цілком відверто, то, принаймні, стромляючи ногу в стремено, скроїть смутну і понуру міну. І хоч би не знати яке чарівне полум'я зігрівало серце зацної панянки, її треба силоміць виривати з обіймів матері, аби віддати мужеві, попри те, що говорить наш славний товариш:

Чи ж молода від кохання направду тікає,

Ставши в сльозах на порозі ліжниці?

Чи ж про батьківські очі вона не ячить?

Боги, карайте мене, її зойки нещирі.

Катулл, LXVІ, 15

Отож нічого дивного, що дехто оплакує смерть того, кого він ні за що на світі не хотів би бачити живим.

вернуться

86

У битві під Оре — йдеться про епізод війни за право володіти Бретанню. Битва під Оре, описана у хроніці Фруасара, мала місце 1364 року.