Так що й лякливий, почувши таке, набрався б одваги.
«Доручи цю справу, — відповів вояк, — якомусь небораку, якого вони обчухрали»,
Той, хоч був селянином, та все ж відповів йому тонко:
«Піде, куди закликаєш, лиш той, кому вкрадено черес».
Мехмед[94], як відомо, перегнав на гречку Гасана, вождя своїх яничарів, за те, що військо його зазнало поразки від мадярів, а він сам показав себе страхополохом. Гасан у відповідь як був зі зброєю в руці, так і кинувся в гущу ворогів і зразу наклав головою. Було то не так спробою виправдатися, як відрух, породжений зміною почуттів, і свідчив його вчинок не так про вроджену сміливість, як про нову розпуку.
Не дивуйтеся, як той, кого ви бачили вчора завзятцем, завтра виявиться не меншим тхором; гнів чи потреба в чомусь, якась товариська компанія чи вино, а може, звук сурми змусили його підошвами кресати. Причина тут не в почуттях, викликаних свідомістю чи розумом, а в почуттях, породжених обставинами. Чи ж дивина, що в інших, одмінних обставинах і він сам змінився?
Ця добачена у нас мінливість і суперечливість, ця схильчивість і спонукала одних припустити у нас існування двох душ, а інших — двох потуг, що штовхають нас у протилежні боки, одна до добра, друга до зла; інакше годі витлумачити, чому ми постійно впадаємо з одних крайнощів ув інші.
Проте не лише випадковості попихають мною як хотять, а й сам я віюся і куйовджуся через несталість своєї натури; хто приглянеться до себе пильніше, той ніколи себе не побачить двічі в одному й тому самому стані. Я надаю своїй душі то однієї, то іншої подоби, залежно від того, в який бік її поверну. Якщо я говорю про себе по-різному, то лиш тому, що по-різному на себе дивлюся. У мені закладені всі суперечності, і кожна допоминається своєї черги. Несміливий, зухвалий; скромний, розіпсілий; базіка, мовчан; роботящий, розледачілий; тямущий, тупий; уїдливий, добродушний; брехун, правдомовець; учений, неук; і щедрий, і скупий, і марнотратний. Усе це я бачу іноді в собі, залежно від того, якими очима дивитись. Кожен, хто приглянеться до себе уважно, знайде у собі та в своїх судженнях цю несталість, ці розбіжності. Я не можу нічого назвати в собі простого, цільного і сталого, не можу схарактеризувати себе єдиним словом, що не передбачало б антитези. Distinguo[95] — тайги найперший засновок моєї логіки.
Хоча я завше прагну схвально відгукуватися про добро і тлумачити радше схвально усе, що наближається до нього, мушу визнати, що через особливості нашої натури часто сама ницість штовхає нас на добрі справи, якщо тільки не судити про це добро єдино за нашими постановами. Ось чому за лицарський учинок не можна ще назвати людину лицарем; хто лицар насправді, той буде ним завжди за кожної оказії. Якби це було ознакою доблесті, а не випадковим поривом, цей муж був би небоян у всіх випадках, як сам-один, так і в гурті; як у єдиноборстві, так і в битві; бо що б там не казали, нема одної відваги на вуличній бруківці, а іншої на бойовищі. Однаково мужньо справдешній лицар перетерпів би як хворобу в ліжку, так і рану на бойовищі і не боявся б смерті вдома більше, ніж у січі. Не довелося б нам бачити, як такий лицар відважно кидається у вилам у мурі, а потім лементує, мов баба, над програним судовим процесом чи втратою сина — він завжди лишатиметься самим собою.
Коли муж вонпить духом від образи, але гідно терпить убозтво, або коли хтось боїться ланцета голяра, проте виказує гарт перед мечем ворога, то в цьому разі вартий хвали чин, а не сама людина.
Багато греків, зауважує Цицерон, не сміють глянути в очі супостатові, а мужньо зносять недуги, зате у кімврів та кельтиберів зовсім навпаки. Не може бути однаковим те, що не походить з однієї певної причини. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 27.