Тим-то й одружився він пізненько, після повернення з Італії 1528 року, коли йому було тридцять три роки.
Та вернімося до зеленого змія.
Надокуки старощів, які потребують підпори і якогось відсвіження, цілком слушно могли б пробудити в мені хіть навчитися пити, бо це одна з останніх утіх, позосталих по тому, як роки забрали одну по одній решту. Випиваки, знавці цього діла, кажуть, що природне тепло насамперед з'являється в ногах; воно зрідні дитинству. Ногами воно піднімається вгору, в середні ділянки, і, осідаючи там надовго, викликає, як на мене, єдине щире тілесне раювання (інші втіхи бліді супроти нього).
Нарешті, сотаючись угору на кшталт випарів, воно доходить до нашої горлянки і тут робить останню зупинку.
І все ж мені в голові не вкладається, як можна чути й далі насолоду від пиття, коли пити вже не хочеться, як можна навіяти собі штучне і протиприродне бажання пити надміру. Мій шлунок був би на таке нездатний: він може вмістити лише те, що йому необхідне. Я звик пити лише під час їди — ось чому під кінець завжди п'ю найбільшу кварту. А що на старощах наше піднебіння послаблене якимось катаром чи спотворене іншим ґанджем, то вино видається нам ліпшим мірою того, як ми споліскуємо і прочищаємо ним наші пори: принаймні я не пам'ятаю такого, щоб воно мені по-справжньому смакувало з першого ковтка. Анахарсіс[99] дивувався, що греки наприкінці трапези пили з більших коряків, ніж на її початку. Як на мене, це робилося з тієї самої причини, з якої й німці починають наостанку змагатися, хто кого переп'є. Платон забороняв дітям пити вино до вісімнадцяти і забороняв напиватися раніше, ніж у сорок років; тим же, кому за сорок, він рекомендував утішатися вином досхочу і щедро поклонятися Діонисові, що приборкує і втишує жагу, подібно до того, як вогонь топить залізо. Ба, у своїх Законах він вважає такі учти корисними (аби лиш застільний голова стримував бешкетників), адже сп'яніння — то гарне і непомильне випробування вдачі людської; до того ж, воно може бути вельми помічне для літніх людей: може так їх збадьорити, аж вони затанцюють або заспівають, чого б не зважилися зробити по тверезому. Вино здатне загартувати душу й тіло. Одначе Платон схвалює такі обмеження, почасти запозичені ним у картагенців: слід утримуватися від вина у військових походах; кожному урядовцю і кожному судді не можна брати ані краплі в рота при виконанні своїх повинностей та розв'язанні державних справ; пити не слід ні в денні години, відведені для інших справ, ані тієї ночі, коли бажають зачати дитину.
Кажуть, філософ Стільпон[100], пригнічений старощами, навмисне пришвидшив свій кінець, надуживаючи вином. З тієї самої причини, але не своєю волею, згас уже хирий Аркесилай. Водночас давнина нам лишила потішну загадку: чи піддається душа мудреця дії вина?
А задуму жени, не замикайся в ній!
На яку тільки дурість не наражає нас надмірний гонор! Найстатечнішій душі треба дбати про те, щоб твердо стояти на ногах і не гримнути додолу через власну кволість. Між тисячами душ нема жодної, яка бодай хвилю у своєму житті трималася б міцно і певно, і навряд чи здатна душа за своєю природною властивістю бути такою. Якщо додати до цього сталість, то це вже, вважай, найвищий щабель досконалості; я маю на увазі, якщо ніщо її не похитне, а це залежить від тисячі випадковостей. Великий поет Лукрецій даремно філософує і натужує дух; хіба не стратив він розуму від приворот-зілля? Чи ви гадаєте, ніби грець не побив би Сократа з таким самим успіхом, як простого собі парубка? Декотрих хвороба доводила до того, що вони забували, як їх звати, іншим легка рана забивала памороки. Бо і найбільший мудрець усе-таки зостається людиною; а чи є щось вразливіше, нікчемніше, зникоміше? Мудрість нітрохи не гартує нашої природи: