Блідістю й потом рясним одночасно береться людина
Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає
Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво,
Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна від жаху.
Людина не може не кліпати очима, як на неї замахуються. Вона не може не тремтіти, мов дитина, опинившись на краю провалля. Природа не утрималась від того, щоб не зберегти за собою ці незначні ознаки своєї переваги, нездоланні ні для нашого розуму, ні для стоїчної чесноти, аби нагадати людині про її смертність і малість. Вона блідне з тривоги, червоніє з сорому, ячить від кольок як не гучним і розпачливим зойком, то хрипким і зламаним голосом:
Хай нічого людського собі за чуже не вважає.
Поети, які роблять зі своїми героями все, що їм заманеться, не важаться позбавити їх здатності плакати:
Так він крізь сльози промовив і флоту пустивши повіддя.
З поета досить того, що він поскромлює і втишує нахили свого героя, але здолати їх він не годен. Навіть сам Плутарх, такий мудрий і тонкий суддя людських учинків, згадавши про Брута і Торквата[101], убивць власних дітей, висловив сумнів, чи цнота може зайти аж так далеко і чи ці люди не діяли, засліплені іншою пасією. Усі вчинки, що вибиваються за звичні межі, трактуються у світлі від'ємному, бо нам не до мислі ні те, що вище за наш смак, ні те, що нижче за нього.
Даймо спокій стоїкам, які поклоняються гордині. Але коли навіть у філософській школі, з усіх шкіл найгнучкішій, ми чуємо такі похвалки Метродорові[102]: Я впіймав і запопав тебе, фортуно; закрив для тебе усі входи й виходи, щоб ти не здоліла добратися до мене. Цицерон, Тускуланські розмови, V, 9; або коли Анаксарх[103], на розказ Нікокреона, кіпрського тирана, кинутий у кам'яну ступу і катований ударами залізного товкача, не перестає вигукувати: «Товчіть, товчіть, скільки подужаєте, не Анаксарха трощите, а його оболонку»; або коли ми чуємо, як наші мученики з полум'я волають до тирана: «Цей бік уже спечений, край і їж, м'ясо готове»; або коли у Йосифа ми читаємо, як дитя, геть розшарпане гострими щипцями і проткнуте шипухами, все вперто не схиляє голови перед Антиохом і твердим, мужнім голосом кричить: «Тиране, ти марнуєш час, бо я добре маюся. Де той біль, де ті муки, якими ти погрожував мені? Не на того напав! Моя стійкість завдає тобі більше муки, ніж мені твоя жорстокість; о підлий людоморе, ти млієш, а я кріпну; змусь мене скаржитися, змусь мене відступити, змусь мене піддатися, якщо зможеш; додай відваги твоїм полигачам і катам; у них уже серце упало, їм уже несила; озброй їх і розігрій»; — коли ми довідуємося про те все, то треба визнати, що в душах цих людей щось таки зайшло, що їх пойняло якесь шаленство, аж ніби вже святе. А коли ми натрапляємо на такі відгуки стоїків: «Я волію бути безумцем, аніж розпусником (Антистенові[104] слова); коли Секст запевняє нас, що воліє шаленіти радше з болю, ніж із розкошів; коли Епікур мовби плекає і викохує свою подагру, відмовляється від спокою та здоров'я, з легким серцем пристає на будь-які страждання, гордуючи слабким болем і накликаючи лютіші та гостріші муки, гідніші його особи:
Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий
Або запінений дикий кабан на путі нагодився.
хто не згодиться з тим, що це об'яви розшалілого духу? Душа наша не зугарна сягнути зі свого сідала аж так високо; їй доведеться опустити його і, заївши вудила, порвати людину під такі небеса, що згодом вона сама дивуватиметься власному подвигу. Так у потребі воєнній запал битви штовхає іноді хоробрих вояків на таке зухвальство, що пізніше, спам'ятавшись, вони самі собі великим дивом дивуються: так поети часто проймаються здумінням перед власними творами і не пам'ятають, яким шляхом домоглися такого натхнення, це і є той душевний стан, що його звуть захватом і нестямою. І як Платон твердить, що марно спокійна людина стукає у двері поезії, так само й Аристотель запевняє, що жодна виборна душа не вільна від домішки безумства. Цілком слушно він називає безумством всяку, ба навіть найпохвальнішу, вихватку, що перевищує нашу тяму і наш суд. Адже мудрість — це вміння панувати над своєю душею, якою вона керує обачно, тактовно і відповідально. Платон зазначає, що здатність до пророцтва перевищує наші сили, бо пророк має виходити з себе, бо наш ум має бути потьмарений сном чи хворобою або ж витіснений якимсь натхненням, що зійшло з неба.