На мою думку, те, що розповідає Геродот про одну лівійську околицю, не виключає випадків, коли річна дитина могла і вклепатися. Він пише, що тамтешні мешканці вільно сходяться з жінками, але дитятко, тільки-но зіпнеться на ноги, знаходить у юрбі свого батька і впізнає його в тому чолов'язі, до якого ноги несуть його самі.
Ми любимо дітей з тієї простої причини, що появили їх на світ і можемо їх звати другим я, а проте є й інший виплід, похідний від нас і вартий не меншої уваги. Те, що ми зачинаємо духом, усі плоди нашого розмислу, серця та розуму, то продукт наших органів куди шляхетніших, ніж тілесні; водночас вони більш наші, ніж діти; ми отці й заразом матері цього потомства. Ці діточки дістаються нам дорогою ціною і приносять нам більше честі, якщо вони чогось варті. Прикмети цих дітей більше їхні, аніж наші; наша частка тут мізерна, зате вся їхня краса, весь чар і вся вартість присутні в нас. Тож вони віддзеркалюють нас і схожі на нас куди більше, ніж наші діти во плоті.
Платон додає, що такі діти безсмертні, вони унесмертельнюють своїх батьків, ба навіть ставлять їх у ряд таких богів як Лікург[113], Солон[114], Мінос.[115]
Сторінки історії рясніють прикладами любові до дітей, і навести тут деякі з них, як мовиться, й сам Бог велів.
Геліодор[116], зацний біскуп у Триці, волів за краще рішитися сану, прибутків, почестей високого прелатства, ніж зректися своєї дочки, яка ще лишала рідкісною красою, хоча як на дочку священика та духівника вона могла видаватися завеликою шалапуткою та гультяйкою.
Жив у Римі такий собі Лабієн, вельми доброчесний і впливовий муж, відомий, окрім інших талантів, своїм літературним хистом. Був він, гадаю, син того великого Лабієна, найзвитяжнішого полководця, який супроводжував Цезаря у галльській війні, а потім, приставши до великого Помпея, чинив проти свого колишнього зверхника надзвичайно мужній опір, аж поки той розгромив його у Гишпанії. Доброчесність Лабієна, про якого тут ідеться, викликала багато в кого заздрощі; а найбільше його, очевидно, ненавиділи двораки та цезареві улюбленці за щирість і за успадковану від батька нехіть до тиранії, яка, звісно, не могла не відбитися в його книгах і творах. Вороги переслідували його і домагалися ухвали римського сенату про спалення багатьох його вже оприлюднених писань. І то, власне, від нього бере початок отой новий вид кари, що його згодом застосовувано в Римі до інших авторів, аби засуджувати на страту самі твори та зафіксовані в них знання. Мабуть, ще замало було винайдено звірств і завузька була сфера, де їх чинено, раз ми зробили їхнім предметом ще й речі, що їх природа звільнила від усяких чуттів та мук, як-от наша посмертна слава та виплоди нашого духу, раз поширили тілесні тортури на людську мисль та витвори Муз. Отож Лабієн не міг змиритися з такою втратою і не пережив своїх, таких дорогих йому творінь: він звелів замкнути його живцем у гробівці предків, і там знайшов як свою смерть, так і свою могилу. Важко навести приклад палкішої батьківської любові, ніж ця. Касій Север[117], блискучий промовець і Лабієнів друг, побачивши, як палають книги, вигукнув, що вирок поширюється і на нього, що його теж треба спалити живцем: адже він носить у пам'яті те, що містили в собі ці книги.
Така сама пригода заскочила і Кремуція Корда[118], оскарженого в тім, що він у своїх книгах хвалив Брута й Касія. Підлий, плазовитий і нікчемний сенат, гідний гіршого пана, ніж Тиберій, засудив його писання на палення. Автор поклав собі загинути вкупі з ними й уголодив себе.
116
Геліодор (III або IV ст. до Р. X.) — давньогрецький письменник, автор Етіопики, любовно-авантурного античного роману.