Аристипп[121] мовив до тих, хто її оплакував: «Хай боги пошлють мені таку смерть!»
Приклад цих двох мужів та їхніх послідовників (сумнівно, щоб знайшлися люди, рівня їм) засвідчує таку рідкісну звичку до чесноти, що тамта стала другою натурою. Ця чеснота здобувається не зусиллями, не велінням розуму; утримання її не вимагає душевних сил, вона — сама сутність їхньої душі, її природний і звичайний стан. Вони досягли цього тривалим застосуванням філософських приписів, які впали на гарний і благодатний ґрунт. Нечестиві помисли, що пробуджуються в нас, не доступаються до них, дужа, загартована душа притлумлює їх у самому зародку.
Але запобігати спокусам у самім заживку за Божим приписом згори і в такий спосіб готувати себе до чесноти, щоб геть виполоти насіння гріха, хіба це не краще, ніж силою тамувати їхній розвиток і, піддавшись першим проявам пристрасті, озброїтися і боротися, аби стримати їхній ріст і перемогти їх? А з другого боку, чим не краще йти цим другим шляхом, ніж просто мати легку й добродушну вдачу, не схильну з самого народження до розпусти та гріха? Навряд щоб тут могли бути якісь сумніви: цей третій і останній шлях запевне робить людину невинною, але не цнотливою; ці люди не чинять зла, проте й доброчинці з них не бозна-які. Додаймо, що такі натури зазвичай настільки близькі до немочі та недосконалості, що я й сам гаразд не знаю, як прояснити й розпізнати їхні межі. Чи ж випадає дивуватися, що навіть такі поняття, як Поштивість і Доброта, викликають певну погорду. Я бачу, що чимало цнот на кшталт чистоти, стриманості і поміркованості можуть бути пов'язані з тілесними хибами. Зате гарт, виказуваний у хвилину небезпеки (якщо його можна назвати гартом), погорда до смерті й стійкість у горі та нещастях трапляються у людей, нездатних розібратися в подіях і побачити їх у правдивому світлі. Брак розуміння і тупість іноді видаються за чесноти, отож я часто бачив, як хтось хвалить людей за те, за що заслуговували хули. Один італійський шляхтич якось у моїй присутності скептично відгукнувся про свій народ: «Тямущість і обачність італійців такі великі, що вони загодя передбачають, на які небезпеки та лиха наражаються, тож не треба дивуватися, що на війні вони так часто думають про забезпечення собі відступу, ба навіть ще до того, як їм щось загрожує. Французи ж та гишпанці, не такі (на його думку) передбачливі, ідуть пробоєм, і їм треба навіч узріти і рукою відчути небезпеку, щоб злякатися, але навіть і тоді страх їх не утримує; зате швейцарці та німота, ці кепи і лемішки, оговтуються лише тоді, коли їх зіб'ють на болото». Може, він говорив те все жартома; але від правди ніде не дінешся: у воєнному ремеслі новачки кидаються в бій наосліп, а опікшись, дмухають на молоко:
Знав я, що слава нова, у битвах найперших здобута,
Дуже солодка.
Ось чому, коли судять про якийсь окремий учинок, треба зважати на різні обставини і на людину, яка його доконала, перш ніж давати йому оцінку.
І слівце про себе самого. Мої приятелі іноді називали в мені оглядністю те, що насправді було випадковістю, і мали за ознаку відваги й стійкості те, що було виявом розсудливості і якоїсь думки; словом, мене наділяли одною рисою замість іншої, або мені на користь, або на шкоду. Насправді мені багато чого бракує, аби сягнути як отого першого і найдосконалішого ступеня довершеності, коли чеснота стає звичкою, так і другого її ступеня, якого я не підтвердив. Я не вилузувався зі шкури, аби поскромити опосілу мене жагу. Чеснота моя — то чеснота або, краще сказати, невинність принагідна і випадкова. Якби я вродився з більш неврівноваженою вдачею, то боюся, що виглядав би жалюгідно. Мені бракувало б духу долати пристрасті, навіть не надто бурхливі. Мені не до снаги перетерплювати оті суперечки та боротьбу в самому собі. Ось чому я не можу чути до себе особливої вдячності за те, що вільний від багатьох нецнот:
Тож коли хиби мої — незначні й лиш місцями вражають
Душу мою, загалом незіпсовану, — от як, буває,
Родимки бачиш на тілі міцнім.
то я радше завдячую це своєму щастю, аніж розумові. Щастя дало мені випасти з роду такого чеснотливого і такого славного батька: я не знаю, чи він перелив у мене частину своїх високих прикмет, чи домовий приклад і добре виховання в дитинстві чимось допомогли, а чи з яких інших причин я прийшов таким на цей світ:
121
Аристипп (V ст. до Р. X.) — давньогрецький філософ. С. 177. Королева Наваррська (1492–1549) — письменниця, авторка Гептамерона.