— А тоді три летючі зірки застигли одночасно. Люди Цивілізації №191 стояли і безпорадно дивилися на три нерухомі летючі зірки, на три Сонця. Кілька днів по тому одне зі світил наблизилося на достатню відстань, щоб його зовнішній газоподібний шар став видимим. І посеред тихої, спокійної ночі зірка перетворилася на палюче Сонце. Два інших світила також проступили на небі з проміжками близько тридцяти годин. Але це був не звичний уже День трьох Сонць. До моменту, коли остання із летючих зірок перетворилася на Сонце, перше зі світил уже промайнуло повз планету на екстремально близькій відстані. Негайно два інших світила пронеслися поруч із «Трисолярисом» на ще меншій дистанції — на межі Роша нашої планети[66], унаслідок чого сили приливної деформації трьох світил набагато перевищили сили самогравітації «Трисоляриса». Перше Сонце спричинило глибокі геологічні потрясіння на планеті, друге зумовило появу гігантської розколини, що досягала ядра планети, третє — довершило розпочате, розірвавши планету на дві частини.
Генеральний секретар вказав на гігантський диск Місяця над головою і продовжив:
— Це менша частина. Там ще залишилися руїни Цивілізації №191, але це неживий світ. Це була найжахливіша катастрофа за всю історію «Трисоляриса». Після того як планета була розірвана на дві частини неправильної форми, кожна з них під дією сил самогравітації набула сферичної форми. Густа, розпечена речовина ядра планети полилася на поверхню, лава змусила океани закипіти, а континенти дрейфували в магмі, наче айсберги. Коли вони зіткнулися, земля стала м'якою, немов океан. Величні гірські хребти заввишки в десятки тисяч метрів виростали за годину, а руйнувалися за мить. Ще якийсь час ці дві частини розірваної планети були пов'язані потоками розпеченої лави, що струменіла розжареною річкою у відкритому космосі. Потім лава застигла й перетворилася в кільця навколо планет, але через гравітаційні збурення на їхніх поверхнях кільця виявилися нестабільними, і каміння, із яких вони складалися, випадали на поверхню у вигляді метеоритних дощів протягом кількох століть... Ви можете собі уявити, що це було за пекло? Збитки для екосистеми, спричинені катастрофою, виявилися найсуттєвішими за всю історію. Життя на планеті-компаньйоні зникло повністю, але і первинна планета ледь не перетворилася на неживий світ. Однак зрештою паростки життя пробилися тут після того, як нормалізувалися геологічні процеси й еволюція знову відбувалася випереджальними темпами в нових океанах і на нових континентах, поки цивілізація не виникла у 192-й раз. Весь процес зайняв 90 мільйонів років.
— Доля, обумовлена місцем розташування «Трисоля-риса» у Всесвіті, іще похмуріша, ніж ми могли собі уявити. Хто знає, що трапиться наступного разу, коли з'являться «нерухомі летючі зірки»? Цілком імовірно, що нам більше не поталанить пролетіти на мінімальній відстані від краю світила, і нам судилося зануритися у його вогняне море. Згодом цей сценарій перетвориться з імовірного на практично неминучий.
Спочатку це було лише жахаюче припущення, але останні астрономічні відкриття позбавили нас усіляких надій на подальшу щасливу долю «Трисоляриса». Дослідники намагалися детально відтворити процес формуван-ня зірок і планет у нашій зоряній системі, при цьому вони встановили, що в далекому минулому зоряна система «Трисоляриса» налічувала дванадцять планет. Зараз залишилася одна.
Цьому є тільки одне пояснення: інші одинадцять планет були поглинені трьома Сонцями! Наш світ — поки що єдиний вижив у Великому полюванні. Той факт, що цивілізація відроджувалася до життя 192 рази, усього лише щаслива випадковість. Також у ході подальших досліджень було виявлено явище «дихання» у трьох наших Сонць.
— Дихання?
— Це лише метафора. Ви раніше відкрили наявність газоподібного зовнішнього шару у Сонць, але ви не знаєте, що він має цикли розширення і стиснення тривалістю в мільярди років, подібно до дихання. Коли газоподібний шар розширюється, його товщина може зрости в десятки разів. Це значно збільшує загальний діаметр Сонця, перетворюючи його на гігантську пастку, яка може легко захоплювати планети. Якщо під час такого циклу розширення планета проходить повз Сонце на близькій відстані, вона потрапляє у його газоподібний шар. Інтенсивне тертя, що виникне, призведе до втрати планетою швидкості, і та, тягнучи за собою вогненний хвіст, немов метеор, упаде у вогняне море світила.
66
Прим. автора. Межа Роша — відстань від планети (зірки) до її супутника, переступивши яку супутник руйнується приливними силами. Першим її розрахував французький астроном Едуард Рош у 1847 році.