Худа зі сльозами в очах зітхнула:
— Потім, із часом, ми повернулися в місто. Ну і що з того? Відрахованим зі школи й інституту, засланим у село, не доводиться сподіватися на добре життя. У нас нічого немає. Нас не беруть навіть на найважчу роботу. У нас немає ані грошей, ані майбутнього.
У Є Веньцзє не вистачало слів.
— Нещодавно вийшов фільм, «Клен» називається, — знову заговорила однорука. — Не знаю, дивилася ти чи ні. У заключній сцені стоїть дорослий із дитиною на могилі хунвейбіна, який загинув під час міжфракційних зіткнень, і дитина його запитує: «Вони герої, що загинули мученицькою смертю?». «Ні», — відповідає дорослий. «Тоді вони лиходії?» — продовжує дитина. «Ні», — знову відповідає дорослий. «Тоді хто ж вони?» — не вгамовується дитина. «Просто історія», — відповідає дорослий.
— Чула? Історія! Історія! — гладка сплеснула руками до Є Веньцзє. — Зараз новий час, хто згадає про нас? Хто хоч слово замовить? Скоро в пам'яті людей зітреться будь-який спогад про нас!
Три колишні хунвейбінки пішли, залишивши Є Вень-цзє наодинці зі своїми думками. Понад десять років тому, у той дощовий день, вона так само стояла тут на самоті, дивлячись на тіло вбитого батька. Остання фраза, сказана однією з убивць її батька, нескінченно крутилася у неї в голові.
Призахідне сонце відкидало довгу тінь від стрункої фігури Є Веньцзє. Дещиця надії на виправлення суспільства, яка з'явилася в її душі, випарувалася, як крапля роси на сонці. Від тіні докорів, що вона вчинила вищий акт зради людства, також не залишилося і сліду.
Є Веньцзє непохитно увірувала в правильність своєї ідеї: привнести високорозвинену цивілізацію звідкись із Всесвіту у світ людей.
二十七 Еванс
За півроку після повернення до Університету Цінхуа Є Веньцзє доручили відповідальне завдання: розробити проект великої радіоастрономічної обсерваторії. Вона з групою фахівців об'їздила всю країну в пошуках відповідного місця для розташування обсерваторії. Першими критеріями відбору були суто технічні параметри: на відміну від традиційної астрономії, радіоастрономія не висуває таких високих вимог до стану самої атмосфери, але потребує мінімальної кількості електромагнітних завад. Їхня дослідницька партія переглянула безліч місць, поки не зупинила свого вибору на точці на карті з найнижчим рівнем завад: віддаленій горбистій місцевості на північному заході Китаю.
Навколо простягалися лесові пагорби, майже позбавлені рослинного покриву, порізані ерозійними ущелинами, немов обличчя старого зморшками. Після того як група фахівців визначилася з кількома придатними майданчиками для будівництва обсерваторії, вони зупинилися на короткий відпочинок у селищі, більшість жителів якого все ще мешкали в традиційних печерних житлах. Голова сільськогосподарської комуни розгледів у Є Веньцзє вчену людину і запитав, чи володіє вона іноземними мовами. На її запитання, якими саме, він не зміг відповісти. Але якщо вона усе ж таки володіє, то він пошле когось на вершину пагорба за Бетьюном[78], тому що їй і фахівцям варто обговорити з ним якісь питання.
— Бетьюном? — вражено промовила Є Веньцзє.
— Ми не знаємо його справжнього імені, отож кличемо його так.
— Він лікар?
— Ні. Він висаджує дерева на схилах пагорбів уже майже три роки.
— Висаджує дерева? З якою метою?
— Він каже, що для птахів. Якийсь вид птахів перебуває на межі зникнення.
Є Веньцзє і її колеги були так здивовані й заінтриговані, що попросили голову комуни відвести їх до іноземця. Піднявшись на невеликий пагорб звивистою стежиною, провідник вказав їм на зелений пагорок серед безплідних бурих лесових пагорбів. Його схили вкривали дерева, наче на старе, пожовкле полотно випадково впала яскрава зелена крапля.
Незабаром Є Веньцзє побачила й самого загадкового іноземця. Якщо не брати до уваги світлого волосся і потертих джинсів, то він не сильно відрізнявся від місцевих жителів, які все життя займаються фізичною працею. Навіть його шкіра вже набула на сонці тієї засмаги, що й у місцевих. Він не виявив великого зацікавлення гостями. Назвавшись Майком Евансом, не згадав, звідки він родом, але в його англійській вчувалася американська вимова. Він жив у найпростішій глинобитній хатині з двома кімнатами, заставленими інструментами для посадки дерев: мотиками, лопатами, пилками для обрізання гілок — усе місцевого виробництва і досить недолуге на вигляд. Пил, що є невід'ємним атрибутом усього Північного-Заходу, лежав тонким шаром на грубо сколоченому ліжку і небагатому кухонному начинні. На ліжку височів стос книжок, переважно з біології. Є Веньцзє встигла помітити «Звільнення тварин. Нова етика нашого поводження з тваринами» Пітера Сінгера. Єдиною сучасною деталлю обстановки був маленький радіоприймач, що працював на пальчикових батарейках, але тепер був підключений до зовнішньої батарейки типорозміру D. Також у кімнаті стояв старий телескоп.
Еванс попросив вибачення за те, що не може запропонувати їм чимось освіжитися. У нього закінчилася кава; вода є, але має в господарстві тільки одну чашку.
— Можна поцікавитися, що ви насправді тут робите? — запитав один із колег Є Веньцзє.
— Намагаюся врятувати житті.
— Врятувати... місцевих жителів? Умови середовища проживання тут справді...
— Ні, ви тільки подивіться! — несподівано розлютився Еванс. — Чому лише порятунок людей є почесною справою? Чому охорона інших видів вважається марною тратою часу? Хто дав людям таку перевагу над іншими? Ні, людей не потрібно рятувати. Вони і так живуть краще, ніж на те заслуговують.
— Ми чули, що ви намагаєтеся зберегти якийсь вид птахів?
— Так, ластівку. Це підвид північно-західної коричневої ластівки. Назва на латині дуже довга, я не буду вас втомлювати. Щороку навесні вони мігрують із півдня за постійним маршрутом, як і тисячі років тому. Вони гніздяться лише в цій окрузі, але площа лісів тут з року в рік зменшується, і вони вже не можуть знайти достатньої кількості дерев, щоб звити свої гнізда. Коли я відкрив цей підвид, їх залишалося менше ніж десять тисяч особин. Якщо тенденція збережеться, то протягом п'яти років цей підвид остаточно вимре. Дерева, які я вже посадив, забезпечили природне середовище проживання для деяких із них, і чисельність виду знову почала зростати. У мене в планах висадити ще більше дерев і розширити цей пташиний рай.
Еванс запросив Є Веньцзє і її колег подивитися в телескоп. Під його проводом вони нарешті змогли розгледіти кілька крихітних сірих і чорних пташок, що снували в заростях.
— Не найгарніші з птахів, правда? Звичайно, вони не мають такого успіху в широкої публіки, як гігантські панди. Щодня на цій планеті кілька видів, які не потрапляють у поле зору людей, вимирають.
— Ви висадили всі ці дерева власними руками?
— Більшу частину. Спочатку я наймав місцевих жителів для допомоги, але незабаром у мене закінчилися гроші. Посадковий матеріал і будівництво зрошувальної системи коштують пристойно. Але ви знаєте що? Мій батько — мільярдер. Він президент транснаціональної нафтової компанії, але не виділяє мені більше коштів, та і я не хочу більше брати в нього грошей.
Почавши говорити про свою мету в житті, він, здавалося, тепер хотів поділитися всім, що в нього назбиралося на душі.
— Коли мені було дванадцять, нафтовий танкер компанії мого батька, водотоннажністю тридцять тисяч тонн, наскочив на скелі на Атлантичному узбережжі. Понад двадцять тисяч тонн сирої нафти вилилося в океан. У той час моя сім'я жила на прибережній віллі, неподалік місця аварії. Перша думка мого батька після того, як він почув цю новину, була про те, як уникнути відповідальності й мінімізувати збитки для компанії.
78
Прим. перекл. Генрі Норман Бетьюн (1890–1939) — канадський хірург, новатор в хірургії і методах організації допомоги пораненим на полі бою. Прихильник антифашистських поглядів, він брав участь як лікар-доброволець у громадянській війні в Іспанії на боці республіканців. Потім приєднався до китайських комуністів у їхній війні проти японських загарбників, де й загинув. Після смерті він став одним із найбільш шанованих іноземців у Китаї.