Для визнання особи осудною необхідно встановити обидві зазначені ознаки в їх сукупності. Відсутність цих ознак або однієї з них, наприклад, вольової, трансформує осудність в неосудність. Ситуацію, коли немає інтелектуальної ознаки, а є вольова, уявити неможливо (внаслідок послідовності розвитку психічних процесів – від інтелектуального до вольового, а не навпаки).
Інтелектуальна та вольова діяльність психіки супроводжується багатьма емоціями, відбувається у своєрідному емоційному полі, що впливає як на першу, так і на другу сфери психічної діяльності. Однак емоційна ознака самостійного значення, мабуть, не має, оскільки емоції, хоч якими б сильними вони були, безпосередньо не породжують здатності усвідомлення сенсу діяння та керівництва ним. Вони лише впливають на цю здатність, через те повинні враховуватись при встановленні психологічного критерію осудності. З цих міркувань емоційну ознаку не включено і в запропоноване визначення осудності.
Юридичний критерій осудності немов би постає з двох попередніх: соціально-медичного та психологічного. Він означає здатність особи, яка вчинила злочин, бути відповідальною за вчинене, підлягати кримінальній відповідальності. Зрештою, осудність – це здатність особи до усвідомлення та сприйняття сенсу осуду. Лише спроможна до цього людина піддається кримінально-правовому впливу. Стосовно суб’єкта, позбавленого здатності усвідомити та сприйняти осуд своєї поведінки, право взагалі (кримінальне зокрема) безсиле, тут потрібні інші засоби – медико-психіатричні.
Потреба відокремлення юридичного критерію від інших у формулі осудності та самостійний його розгляд обумовлені насамперед тим, що без юридичного критерію установлення інших – соціально-медичного та психологічного – перетворюється на самоціль, що позбавлена юридичного сенсу. Але ж осудність – це передусім категорія юридична, оскільки вона є ознакою суб’єкта як елемента саме юридичної конструкції – складу злочину. Розуміння цього, мабуть, і пояснює те, що в літературі ототожнюють терміни юридичного критерію з психологічним.
Доцільність самостійного виокремлення юридичного критерію осудності підтверджує і аналіз чинного кримінального законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 19 КК України «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння... перебувала в стані неосудності». Продовжуючи думку законодавця, можна сказати: «Не підлягає тому, що неосудна особа не здатна сприймати зміст цієї відповідальності, не здатна бути відповідальною за вчинене, тобто відсутній самостійний юридичний критерій осудності, а отже, і сама осудність».
Визнання відносної самостійності юридичного критерію в структурі осудності не свідчить про повернення до так званої концепції доцільності в формулі осудності, відповідно до якої осудність розглядалась тільки як здатність до сприйняття впливу покарання безвідносно до того, звітувала особа собі про свої дії, керувала ними чи ні. Осудність – це здатність адекватного сприйняття та відображення дійсності в момент вчинення злочинного діяння та розуміння можливих наслідків його вчинення у формі кримінальної відповідальності, тобто сукупність трьох критеріїв: соціально-медичного, психологічного та юридичного як органічного поєднання.
Таке розуміння осудності, окрім теоретичного, має і прикладний аспект. Воно дає змогу відповісти на одне непросте запитання: хто повинен встановлювати факт осудності чи неосудності, хто в цьому компетентний – юрист, психіатр чи вони разом? Якщо разом, то як це зробити? Запропонована концепція осудності дає змогу сформулювати наступну відповідь: перші два критерії повинен встановлювати психіатр, а третій, юридичний, звісна річ, – юрист. Чітка правова регламентація процесу встановлення осудності/неосудності повинна бути відображена в новому КПК України, так само, як і визначення осудності в новій редакції КК України.
Обов’язкові ознаки суб’єкта злочину характеризують його як загального суб’єкта. Однак у КК України питому вагу мають склади злочинів із спеціальним суб’єктом.
Поділ суб’єктів на загальний та спеціальний здійснюється в теорії кримінального права за суто формальною ознакою, а саме: за наявністю або відсутністю бодай однієї обставини, яка доповнювала б обов’язковий перелік основних ознак злочину («фізичність», осудність та досягнення певного віку). Такий підхід до вирішення питання є спрощеним, механічним і не відповідає суті справи. Будь-яка додаткова обставина в характеристиці суб’єкта не завжди автоматично «перетворює» його із загального в спеціальний. Річ у тім, якщо є додаткові ознаки, причому прямо передбачені в законі, суб’єкт може залишатись загальним. На наш погляд, загальний суб’єкт – це та особа, котра вчиняє діяння, заборонене кримінальним законом взагалі, в принципі. Ніхто з фізичних осудних осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності, не повинен їх скоювати під страхом кримінального покарання. Вчинюючи таке діяння, суб’єкт порушує загальну кримінально-правову заборону.