сутності та змісту
У статті 50 КК України покарання визначається як захід державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбачених законом обмеженнях прав і свобод засудженого. Це визначення є загальним, ним охоплюється будь-який окремий вид покарання, включений до системи покарань.
Попри те, що покарання як засіб протидії злочинності важливе, ним не вичерпується поняття кримінальної відповідальності. Остання, у порівнянні з покаранням, за своїм змістом є більш широким кримінально-правовим явищем. За правовою природою покарання є однією із форм кримінальної відповідальності, як і інші її форми, зокрема, звільнення від покарання та звільнення від відбування призначеного покарання. Покарання є історично першою і найбільш поширеною формою кримінальної відповідальності. Дві інші її форми є відносно новими і свідчать про гуманізацію кримінально-правового реагування на злочинні прояви.
З’явившись на порівняно високому ступені суспільного розвитку, покарання в різні часи й у різних народів пройшло дуже складний шлях формування, зазнаючи великих змін як за суттю, так і за формами вираження, що залежали від змісту політичного режиму, який встановлювався панівним класом у відповідних суспільствах. Навіть в історичних межах існування однієї формації покарання не лишалося незмінним. Як одне з найгостріших знарядь панівних класів покарання видозмінювалося залежно від потреб цих класів, головною серед яких завжди було утримання влади, продовження свого панування.
Покарання як специфічний вид примусового впливу держави на особу, яка вчинила злочин, ніколи не втрачало актуальності в філософії юриспруденції та інших галузях знань. Існують різні теорії покарання та його цілі. Особливий інтерес викликають роздуми про покарання італійського мислителя, просвітителя-гуманіста Чезаре Беккаріа, викладені в його праці «Про злочини і покарання», яка вийшла друком у 1764 році. Вчений сформулював принцип, що вплинув на весь подальший розвиток кримінального права, – головне не суворість покарання, а його невідворотність. Невипадково видатний російський криміналіст М.С. Таганцев назвав його невелику за обсягом, але потужну за змістом книжку безсмертним внеском у гуманістичну літературу.
Історичний аспект еволюції покарання, його сутності та видів глибоко досліджений у багатьох монографічних працях дореволюційної та радянської доби. Цю тему вивчали російські криміналісти дореволюційного періоду І.Я. Фойницький «Вчення про покарання у зв’язку з тюрмознавством» (1889); Н.С. Таганцев «Лекції з російського кримінального права. Частина загальна» (1889–1892); Л.С. Білогриць-Котляревський «Підручник російського кримінального права. Загальна й Особлива частини» (1903); С.В. Познишев «Основні питання вчення про покарання» (Вчені записки Московського Імператорського університету, вип. 22, 1904).
У перші роки Радянської влади історія розвитку покарання в різних державах світу, в тому числі й у царській Росії, знайшла своє відображення в праці А.А. Жижиленка «Нариси із загального вчення про покарання» (1923).
Серед публікацій передвоєнного періоду та 50–60-х років ХХ століття широкому загалу представлено п’ятитомник М.Н. Гернета «Історія царської в’язниці» (1938–1952). Розвиткові правових ідей про покарання приділено серйозну увагу в монографії А.А. Герцензона «Кримінально-правова теорія Жана Поля Марата» (1956). Низку наукових публікацій з цієї проблеми здійснив талановитий учений Б.С. Утєвський.
Дослідженню різних видів покарання, його ефективності і виконанню присвятили свої праці криміналісти радянської доби Л.В. Багрій-Шахматов, М.О. Бєляєв, А.А. Герцензон, М.А. Гельфер, М.Д. Дурманов, І.І. Карпєц, В.М. Кудрявцев, І.С. Ной, А.А. Піонтковський, А.Л. Ременсон, М.О. Стручков, Ю.М. Ткачевський, М.Д. Шаргородський та інші юристи. Деякі монографії присвячені науковому аналізу різних аспектів покарання як основної форми кримінальної відповідальності, зокрема видані колективом авторів під редакцією І.М. Гальпєріна «Покарання, не пов’язані з позбавленням волі» (1972); І.І. Карпєца «Покарання. Соціальні, правові і кримінологічні проблеми» (1973); І.С. Ноя «Сутність і функції кримінального покарання ...» (1973) і М.Д. Шаргородського «Покарання, його цілі й ефективність» (1973).
Продовжували вивчати проблему покарання сучасні українські вчені-криміналісти, серед яких передусім зазначимо професора М.І. Бажанова та його талановитих учнів: професорів Ю.В. Бауліна, В.І. Тютюгіна, А.Ф. Степанюка.