Уявлення про покарання як відплату в суспільній свідомості не зникло й до сьогодні. Багато хто у тяжкості покарання вбачає помсту за вчинений злочин. У названій вище монографії І.С. Ноя наводиться витяг з одного листа, в якому кореспондент стверджує, що він – за найжорстокіші покарання, адже злочинці не вважають людей людьми, тому їм треба платити тим же, знищуючи так само безжалісно, нещадно, як вовків або безпритульних собак. Справа це неприємна, але не можна викинути сміття, не забруднивши рук.
Чим же пояснити, що в суспільстві зберігається уявлення про покарання як відплата за вчинений злочин? Безперечно, однією з причин збереження в повсякденній свідомості поглядів на покарання як на засіб відплати є низький рівень загальної та правової культури. Насправді не жорстокість покарання, а безкарність – ось реальна проблема сучасного суспільства.
Критикуючи прихильників покарання-відплати в радянському кримінальному праві, а їх основний аргумент – задоволення за допомогою такого покарання почуття справедливості, А.А. Піонтковський правильно зазначив, що справедливим для нас може бути лише таке покарання, яке буде доцільним і раціональним засобом найбільш успішної протидії злочинності, тобто сприятиме зміцненню суспільної дисципліни, виправленню осіб, які вчинили злочин, попередженню злочинів.
Поняття відплати дослідники розуміють по-різному. С.В. Познишев щодо цього зауважував, що основне розходження в поглядах на покарання здавна полягає в тому, що: одні вбачають у покаранні відплату на основі справедливості; інші вважають, що єдиною підставою покарання є його необхідність для запобігання злочинам. У першому випадку покарання за силою страждань повинно бути еквівалентне злочину; в другому – такої рівності бути не повинно, потрібно лише, щоб покарання здійснювало достатню попереджувальну дію.
М.М. Ісаєв вважав, що відплата – це заподіяння злочинцеві страждання не лише з метою виправлення, спеціального і загального запобігання новим злочинам, а й у деяких випадках заради самого страждання. Іноді покарання переслідує лише одну цю мету – справедливу відплату, зазначав він.
Треба бачити відмінність між карою та відплатою за спричинене зло. Кара полягає в заподіянні позбавлень, страждань злочинцю безвідносно до спричиненої шкоди, тоді як відплата – це заподіяння злочинцю зла, рівного заподіяному ним самим. Кара від відплати відрізняється тим, що перша пов’язана з розумними міркуваннями, а друга – продиктована переважно почуттям помсти до злочинця.
Час лише змінює форму обґрунтування покарання-відплати: спочатку посилалися на релігійну відплату (гріх і спокута), потім на ідею моральної відплати (моральна провина і моральна відповідальність), а нині – виражається у формі гегелівської правової відплати.
Прогресивні філософи, політики і криміналісти вже давно спростували подібні погляди на покарання, визнаючи їх неефективними.
Проти ідеї покарання як відплати виступали ще мислителі доби середньовіччя Г. Гроцій і Т. Гоббс. І. Бентам був переконаний, що будь-яке покарання є саме по собі злом і тому воно допустиме лише тоді й тою мірою, коли й оскільки воно (покарання) здатне усунути (загладити) більше зло. Він висував три умови можливого застосування покарання: по-перше, воно не може застосовуватися, якщо не здатне запобігти новому злочину; по-друге, покарання не має бути занадто дорогим, не дорожчим заподіяної злочином шкоди; по-третє, покарання недоцільне, якщо шкода від нього може бути відвернена іншим, дешевшим способом.
Вирішальний внесок у заперечення покарання як відплати і постановку перед ним позитивних цілей вніс Ч. Беккаріа. Він вважав, що варто застосовувати лише таке покарання, яке при збереженні співвідношення зі злочином справляло б найбільш сильне враження на свідомість і було б найменш болісним для тіла злочинця.
Кару заперечували і деякі утопісти. Наприклад, соціаліст-утопіст Р. Оуен вважав: оскільки держава сама винна в тому, що людина вчинила злочин, вона не має права карати злочинця. Однак подібні погляди завжди «вибивалися» з «русла» превалюючих філософських течій.
Згадаймо період, коли в радянському кримінальному законодавстві термін «покарання» було замінено поняттям «заходи соціального захисту». Відмова від терміна «покарання» в законі не відображала принципових змін у поглядах на завдання кримінального права, тому невдовзі була визнана помилковою. Намагаючись визначити поняття одного з основних інститутів кримінального права – покарання, М.С. Таганцев писав, що воно є проявом того особливого стану, який виникає між злочинцем і державою у зв’язку із вчиненим злочином. З погляду злочинця покарання є наслідком того, що він вчинив, з погляду держави – мірою, яку вона застосовує внаслідок вчиненого винним діяння.