Стосовно мети покарання триває багаторічна дискусія. Ця проблема перебуває у центрі уваги представників різних галузей знання – теологів, філософів, правознавців, соціологів, психологів.
Сам факт формулювання цілей і закріплення їх у кримінальному законі має політичне, ідеологічне і виховне значення. Те, що визначається в законі як цілі покарання, по суті є «закодованою» інформацією щодо змісту кримінально-правової політики в сфері застосування покарання.
Основні концепції цілей покарання можна звести до двох груп: а) абсолютні теорії покарання; б) відносні теорії покарання. Такий поділ визнає відомий український дослідник інституту покарання професор В.А. Ломако. Представниками абсолютних теорій він називає І. Канта, Г. Гегеля та їхніх послідовників, які не бачили в покаранні іншого змісту, крім відплати за вчинений злочин.
Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони бачили сенс покарання в досягненні якоїсь конкретної мети (І. Бентам, А. Фейєрбах та ін.) і вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження злочинів. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти злочинцю більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Отже, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів.
Дослідники проблеми покарання називали його дволиким Янусом. Щодо минулого покарання є відплатою за спричинене зло; щодо майбутнього – попередженням про невигідність вчинення злочину. Відповідно до цього і теорії про зміст, і цілі каральної діяльності поділяються на дві основні групи: теорії, що належать до минулого і вбачають у покаранні тільки відплату за вчинене злочинцем зло – теорії відплати, і ті, що належать до майбутнього, вбачаючи в покаранні прояв доцільної правоохоронної діяльності держави – теорії запобігання (превенції).
У сучасній кримінально-правовій літературі останнім часом активно обговорюється мета відновлення соціальної справедливості, що, як відомо, знайшло своє відображення у чинному російському кримінальному законі.
Виникає запитання, чому так багатозначно та іноді суперечливо доктринально тлумачаться цілі покарання. Видатний російський криміналіст М.С. Таганцев пояснював це наявністю в покаранні ретроспективного і перспективного початку. Однак хоч якими б різноманітними були багатовікові теорії цілей покарання, підсумовуючи, вони зводяться до: 1) відплати (кари); 2) виправлення; 3) загального і спеціального запобігання злочинам.
Цікаво, що попередження злочинів визнається метою покарання одноголосно, на відміну від інших його цілей. Сучасні дослідження цієї проблеми ґрунтуються на тому, що цілі покарання багатогранні. Це, насамперед, захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Всі зазначені види цілей покарання органічно взаємозалежні й обумовлюють одна одну.
Найбільше дискусій точиться щодо визнання метою покарання кари. Розробники КК України 2001 року вирішили це питання позитивно. При обговоренні проекту КК України 2001 року народний депутат України Зорислава Ромовська пропонувала відобразити в КК України, що ціллю покарання є захист потерпілого. Її думку справедливо критикували, адже охорона особи, в тому числі й потерпілого, є швидше завданням кримінального законодавства в цілому, оскільки вирішити її шляхом покарання можна не завжди. Наприклад, це неможливо при вбивстві потерпілого. Тому вирішення цього завдання забезпечується не обов’язково лише за допомогою покарання, а й шляхом застосування інших кримінально-правових засобів.
У ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що мета покарання – не лише кара, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
А.Ф. Степанюк, говорячи про єдине розуміння цілей покарання, вказує на те, що воно повинно бути загальним для всіх наук кримінально-правової спрямованості: кримінального права, кримінального процесу, кримінології і кримінально-виконавчого права. Зазначені цілі зводяться і до кари, і до виправлення засуджених, і до попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тому в науці і практиці виконання покарань повинні застосовувати це потрійне розуміння цілей покарання. При цьому характер цілі прямо визначає характер тієї теорії, що може бути використана як засіб її досягнення.