– якщо призначено додаткові покарання одного виду, то вони передусім поєднуються між собою шляхом поглинання менш суворого більш суворим або шляхом повного чи часткового їх складання у межах, зазначених у ч. 2 ст. 70 КК України. Лише після цього одержана таким шляхом загальна міра додаткового покарання приєднується до основного, остаточно визначеного за сукупністю;
– якщо призначено додаткові покарання різних видів, то вони ні поглинанню, ні складанню не підлягають і згідно з ч. 4 ст. 72 КК України кожне з них приєднується до основного, остаточно визначеного за сукупністю, і виконується самостійно.
У частині 4 ст. 70 КК України правила призначення покарання за сукупністю злочинів поширюються на ситуації, коли після постановлення вироку стає відомо, що засуджений винен ще й у іншому злочині, вчиненому ним до винесення попереднього вироку. Злочини, що складають сукупність, можуть бути розкриті в різний час, тому і засудження за ці злочини може здійснюватися не одним, а двома чи більше вироками, які у зв’язку з цим і постановляються у різний час. Така ситуація виникає тоді, коли особу, яка вчинила, наприклад, два злочини, було засуджено лише за один із них, а другий розкрито пізніше, у зв’язку з чим і вирок за цей злочин постановлено вже після вироку за першою справою. Наприклад, особу було засуджено за ч. 3 ст. 296 КК України до трьох років позбавлення волі за хуліганство, вчинене у вересні 2010 pоку, але після відбуття за цим вироком одного року позбавлення волі з’ясувалося, що засуджений ще у липні 2010 року вчинив крадіжку, за яку новим вироком за ч. 1 ст. 185 КК України суд призначив два роки позбавлення волі. Ця ситуація повністю охоплюється ознаками сукупності злочинів, бо особа вчинила два злочини, передбачені різними статтями КК України, і вони були вчинені до засудження хоча б за один із них. Тому до таких випадків згідно з ч. 4 ст. 70 КК України застосовуються ті самі правила призначення покарання, що передбачені в частинах 1–3 ст. 70 КК України. Проте покарання за ч. 4 ст. 70 КК України призначається вже в чотири етапи:
– на першому етапі суд призначає покарання за злочин, вчинений до постановлення вироку за першою справою, але розкритий після цього;
– на другому – обирає принцип поглинання або повного чи часткового складання покарань;
– на третьому етапі – з урахуванням раніше постановленого вироку і призначеного ним покарання суд визначає остаточне покарання за сукупністю злочинів, призначених за обома (попереднім і знов постановленим) вироками, керуючись обраним принципом у межах, передбачених у ч. 2 ст. 70 КК України;
– на четвертому етапі – в строк покарання, остаточно визначеного за сукупністю злочинів, суд за правилами ст. 72 КК України зараховує покарання вже повністю або частково відбуте засудженим за попереднім вироком.
3.4.5. Призначення покарання за сукупністю вироків
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК України сукупність вироків є там, де засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття призначеного ним покарання, вчиняє новий злочин. Отже, сукупність вироків має місце, коли:
1) суд постановив вирок, яким особу засуджено до певного покарання;
2) призначене цим вироком покарання засуджений ще не відбув повністю;
3) новий злочин вчиняється до повного відбуття призначеного за попередній злочин (злочини) покарання.
Перш ніж визначити порядок призначення такого покарання, слід з’ясувати сутність постановлення вироку. У кримінально-процесуальному праві постановленням вироку фактично визнається діяльність суду зі «створення» його змісту та форми. Це відбувається в нарадчій кімнаті. Отже, буквальне тлумачення цієї процесуальної норми призводить до висновку, що суд повертається до зали судового засідання з нарадчої кімнати із вже постановленим вироком, тому вчинений після цього злочин тягне за собою необхідність призначення покарання за сукупністю вироків. Але чи відповідає це меті, поставленій перед цим кримінально-правовим інститутом у статті 71 КК України?
Як зазначалося вище, у цій статті передбачено більш жорсткі правила призначення остаточного покарання за вчинення множинності злочинів для осіб, які, усвідомлюючи, що засуджені за вчинення попереднього злочину, не зупиняються і знову вчиняють злочин. У випадку, коли вирок судом у нарадчій кімнаті постановлено, але ще не проголошено, суб’єкт, який вчиняє в цей час новий злочин, ще не є засудженим, він не відчуває себе таким. Тому за суспільною небезпечністю його не слід порівнювати з особою, яка, вчиняючи злочин, певна того, що вона є засудженою за попередній злочин. Тож законодавець замість того, щоб у ч. 1 ст. 74 КК України визнати таким, що заслуговує призначення покарання за сукупністю вироків злочин, вчинений після проголошення вироку, він визнав таким злочин, вчинений після постановлення вироку.