Наші очі на мить зійшлися. Він знизав плечима.
— То був жарт, Таку. Ти втрачаєш почуття гумору.
— Так, я беру за нього додатково тридцять відсотків. — Я сьорбнув свою каву, не змінюючи виразу обличчя. — Колись моїм друзям воно діставалося безкоштовно, але часи вже не ті.
Він дав моїм словам трохи повисіти, а тоді схилив голову й знову глянув мені у вічі.
— Вважаєш, що я повівся з тобою несправедливо?
— Думаю, що ти дуже зручно забуваєш справжнє значення слів «Ти щойно врятував мою сраку, дядьку».
Шегешвар кивнув, ніби не чекав меншого. Він опустив погляд на столик між нами.
— То старий борг, — тихо сказав він. — І доволі сумнівний.
— А тоді ти так не думав.
Воно сталося надто давно, щоб легко зринати в пам’яті. Ще до того, як почала діяти посланська обробка, воно розмивалося з кожним минулим десятиріччям. Ясніше за все я пам’ятаю сморід провулка. Лужні опади через завод з переробки бела-трави й злите мастило з гідравлічних систем.
Прокльони продавця мету й блиск довгого заточеного гака, яким він розтинав вологе повітря переді мною. Інші втекли, їхній юнацький ентузіазм до пограбування випарувався через різкий жах, якого нагнав той заточений сталевий гак, що розітнув ногу Радула Шегешвара від коліна через усе стегно. Решта повтікала з криками, всі помчали в ніч, наче вигнані екзорцистом демони, залишивши Радула волочитися самому й схлипувати на кожному метрі повільної втечі, і мене, шістнадцятирічного — стояти з порожніми руками проти тієї сталі.
Ходи сюди, гімно мале. — Дилер скалився до мене в мороці, майже нашіптував і наближався, блокуючи шлях до втечі. — Надумали виграти мене в моєму власному районі, диви які. Я тебе зараз розкрию і виверну, а тоді ти в мене жертимеш свої кишки, синку.
І тоді неначе хтось поклав мені холодні руки на шию — я вперше в житті зрозумів, що дивлюся на людину, котра вб’є мене, якщо я її не спиню.
Не наб’є, як батько, не підріже, як хтось із невправних бандюків, з якими ми щодень чубилися на вулицях Новопешта. Уб’є. Уб’є, а тоді, певно, виріже мою пам’ять і закине кудись у засмічені води гавані, де вона пролежить довше, ніж проживуть усі, кого я знаю, і хто знає мене. Саме та картина, той страх бути втопленим і забутим в отруйній воді, штовхнули мене вперед, змусили прорахувати дугу, якою пролетіла нагострена сталь, і збити його з ніг, коли він утратив рівновагу наприкінці свого маху згори вниз.
Тоді ми обидва полетіли в сльоту, сміття й аміачний сморід залишків переробного заводу. Я боровся з ним за той гак.
Забрав його.
Махнув рукою, і, скоріше з везіння, аніж із розрахунку, розітнув йому живіт.
Завзяття вийшло з нього, як вода з раковини. Він голосно забулькав, розширені очі прикипіли до моїх. Я теж дивився на нього, лють зі страхом і далі бухали у скронях, а кожен хімічний перемикач у моєму тілі закоротило. Я ледь усвідомлював, що зробив. Тоді він поплив назад і опав на купу гною. Він сидів на ній, ніби на улюбленому кріслі. Я спромігся підвестися на коліна. З обличчя й волосся стікала лужна сльота. Я піднімався, не випускаючи руків’я гака, а він дивився на мене, плямкав губами, а з горла рвалися відчайдушні мокрі звуки. Я глянув униз і побачив, що його нутрощі зачепилися за гак у моїй руці.
Мене наздогнав шок. Пальці мимохіть спазматично розчепірилися, і гак випав з руки. Я заточився, блюючи струменем. Його слабкі благання заглушило різке рикання з мого горла, з яким випорожнювався мій шлунок. Гарячий, настирний сморід свіжої гиді домішався до фонової задухи провулка. Мене зсудомило від сили позивів, і я впав у ту гидоту.
Гадаю, він був ще живий, коли я звівся на ноги й пішов допомогти Шегешварові. Його звуки супроводжували мене до виходу з провулка, а наступного дня в новинах повідомили, що він урешті стік кров’ю десь уже під ранок. А ті звуки ще кілька тижнів супроводжували мене скрізь, де було досить тихо, щоб я міг розчути свої думки. Більшу частину наступного року я через ніч прокидався з ними у вухах.
Я відвернувся. Скляні панелі терміналу знову стали чіткими. Сидячи навпроти, Шегешвар пильно за мною стежив.
Можливо, він теж пригадував. Бо скривився.
— То тобі не здається, що я маю право сердитися? Ти мовчки зникаєш на дев’ять тижнів, а мені випадає берегти твій мотлох й виглядати дурнем перед іншими гайдуками. А тепер ти хочеш посунути графік виплати? Знаєш, що б я за таке лайно зробив із будь-ким іншим?
Я кивнув. Пригадав із сухою іронією, як сам сердився на Плекса кілька місяців тому, коли стояв і помалу стікав рідинами синтетичного тіла в Текітомурі.