Е-е-е, нам треба перенести зустріч, Таку.
Мені тоді хотілося вбити його просто за те, як він це сказав.
— Ти думаєш, що тридцять відсотків — це несправедливо?
Я зітхнув.
— Раде, ти гангстер, і я, — махнув рукою, — не кращий. Не думаю, що котрийсь із нас багато знає про те, що справедливо, а що ні. Роби як хочеш. Я знайду гроші.
— Гаразд, — він і далі дивився на мене. — Двадцять відсотків. Це задовольнить твоє почуття комерційної доречності?
Я похитав головою й нічого не сказав. Витяг із кишені кортикальні пам’яті, простягнув їх стиснутими у кулаці.
— Ось. Ти прийшов по них. Роби з ними, що захочеш.
Він відштовхнув мою руку набік і тицьнув мені в обличчя сердитого пальця.
— Ні, друже мій. Я зроблю з ними те, що захочеш ти. Це послуга, яку я тобі надаю, і ти про це, трясця, не забувай. Так от, я сказав двадцять відсотків. Чесно?
Рішення сформувалося з нічого, швидке, як ляпас у потилицю. Розбираючи його пізніше, я не зміг встановити, що саме його спричинило, а тільки побачив, що знову ніби послухався того тихого голосу з темряви, що кликав мене прийти скоріше. На долонях наче раптом виступив колючий піт, і я жахнувся, що можу спізнитися на щось важливе.
— Я говорив серйозно, Раде. Сам вирішуй. Якщо ти втрачаєш обличчя перед своїми друзяками-гайдуками, то покинь це. Я зажбурну їх за борт десь посеред Обширу, і ми зможемо прикрити все це діло. Виставиш мені рахунок, а я знайду, як його сплатити.
Він скинув руки вгору в жесті, який скопіював з експерії про гайдуків на кшталт «Друзів Ірені Козми» та «Голосів ренегатів», ще коли ми були молоді. Коли я його побачив, мені довелося боротися з усмішкою. А може, я сміявся через швидко набігле, чіпке й схоже на наркотичне відчуття прийнятого рішення і його значення. У цю знаменну мить Шегешварів голос раптом загудів десь на межі свідомого сприйняття. Я відфільтровував його.
— Гаразд, до сраки все. П’ятнадцять відсотків. Ну ж бо, Таку. Це чесно. Якщо менше, то мої власні падлюки винесуть мене за те, що не впорався з управлінням. П’ятнадцять відсотків, згода?
Я знизав плечима й знову простягнув стиснутий кулак.
— Гаразд, п’ятнадцять. Вони тобі ще потрібні?
Він провів долонею по моєму кулаку, забрав пам’яті класичним спритним вуличним рухом і поклав їх до кишені.
— З тобою всратись, а не торгуватись, — гаркнув він. — Тобі ніхто такого не казав?
— Це ж комплімент, правда?
Він знову гаркнув, але цього разу без слів. Підвівся й обтрусив одяг, ніби ми з ним сиділи на тюкувальному причалі. Коли я встав слідом за ним, подертий чолов’яга з жебрацькою тацею націлився на нас.
— Ветеран зі списантів, — пробурмотів він. — Підсмажився, намагаючись зробити Нове Хоко безпечнішим у новому столітті, виносив чималі коопи. У вас…
— Ні, в мене нема грошей, — нетерпляче сказав Шегешвар. — Слухай, можеш забрати оцю каву, якщо хочеш. Вона ще тепла.
Він вловив мій погляд.
— Що таке? Я ж драний гангстер, так? Чого ж ти чекав?
Небо над Трав’яним Обширом наповнила простора тиша. Навіть рик турбін глісера здавався дріб’язком на тлі плаского порожнього рельєфу берега і скупчення вологих хмар над головою. Я стояв біля поручня і вдихав фірмовий аромат сирої бела-трави, а моє волосся прилизало до голови швидкістю нашого руху. Води Обширу були насичені різною всячиною, і прохід будь-якого судна збивав її на поверхню. Ми залишали за собою широкий слід посіченої рослинності й клубів сірої збовтаної води, яка вляжеться не раніш, як за добрих пів години.
Зліва від мене Сьюзі Петковськи сиділа в рубці й кермувала з цигаркою в одній руці, примруживши очі від диму й світла з хмарного неба. Михаїл був на іншому містку, повиснув на поручні, як довгий мішок з баластом. Він усю дорогу супився, промовисто виказуючи своє обурення тим, що змушений їхати з нами, а більше нічого. Час від часу він понуро чухав роз’єми на шиї.
Покинута тюкувальна станція вискочила спереду по правому борту — просто пара бульок-сараїв і потьмянілий пірс із дзеркального дерева. Ми раніше бачили інші станції, кілька з них були робочі й освітлені зсередини — вони навантажували великі автоматизовані баржі. Але то було поки наш курс не відірвався від приозерної забудови Новопешта. А так далеко від берега цей острівець завмерлої промисловості тільки посилював відчуття пустки.
— Торгівля травою закисла, га? — перекричав я турбіни.
Сьюзі Петковськи мельком глянула в мій бік.
— Що кажете?
— Торгівля травою, — прокричав я знову, махнувши рукою в бік станції, що ми залишили її за спиною. — Поганенька останнім часом, га?