По довгій миті скособочено сів, а мій обім’яклий член гладенько вискочив з неї. Вона відсунула ногу й тихенько застогнала. Я спробував перемістити нас у трохи більш стабільну позицію. Вона розплющила одне око й усміхнулася.
— Ну, солдатику, давно хотів це зробити, га?
Я легенько всміхнувся у відповідь.
— Всього лиш завжди. А ти?
— Спадало на думку раз чи двічі, — вона відштовхнулася обома ступнями від стіни й сіла, підвівшись на ліктях. Погляд проскочив по її власному тілі, а тоді по моєму. — Але я не катаюся на новобранцях. Господи, дивись, як ми замурзалися.
Я простягнув долоню до її залитого потом живота, провів пальцем до щілини, якою починалася її піхва. Вона смикнулася й усміхнулася.
— То як, підемо в душ?
Вона скривилася.
— Та, мабуть, треба.
В душі ми знову почали тертися, але жоден із нас не мав тієї маніячної сили, котра сповнила нас за першим разом, і ми не могли утриматися разом. Тоді я виніс її до спальні й поклав мокрісіньку на ліжко. Я став на коліна біля її голови, обережно повернув її й направив її рота до свого щупака. Вона всмоктала його, спочатку легенько, а тоді чимдалі сильніше. Я простягнувся вздовж її гладенького м’язистого тіла головою в інший бік, повернув шию й розвів стегна руками. Тоді просунув під нею руку, підняв вульву ближче до обличчя й узявся працювати язиком. Голод знову захопив мене, як лють. В животі ніби іскрили оголені дроти. На іншому боці ліжка вона приглушено стогнала, а тоді перевернула нас і схилилася наді мною на ліктях і розведених колінах. Вона налягла на мене стегнами, працюючи губами на голівці, а рукою — на стрижні.
Знадобилося багато часу й гарячкової роботи. Ми не мали хімічної допомоги й не знали одне одного досить добре, щоб досягти по-справжньому одночасного оргазму, але посланське тренування або щось інше покрило цю нестачу. Коли я нарешті кінчив їй в горло, мене силою вигнуло вгору, до її схиленого тіла, і на чистому рефлексі я міцно притис руки до її боків.
Я потягнув її на себе, до несамовитого язика, і вона випльовувала мене, сіпаючись і собі, вона текла й кричала від власної кульмінації, а тоді повалилася на мене в корчах.
Але скоро по тому вона відкотилася, сіла, схрестивши ноги й серйозно глянула на мене, ніби я був задачею, котру вона не могла розв’язати.
— Гадаю, що досить, — сказала вона. — Краще вертаймося.
А пізніше я стояв на пляжі зі Сьєррою Трес і Джеком Душа-Бразилом, дивився на останні призахідні промені, що викресали яскраву мідь на краєчку молодого Маріканона, і міркував, чи не припустився десь помилки. Я не міг мислити досить ясно, щоб мати певність. Ми заходили у віртуальність, заблокувавши фізичний відгук, і скільки б сексуальної пари я не випустив з Вірджинією Відаурою, моє справжнє тіло налилося повінню невипущених гормонів. Принаймні на цьому рівні можна стверджувати, що нічого не сталося.
Я нишком глянув на Вразила й замислився знову.
Бразил не виказав видимої реакції, коли ми з Відаурою повернулися до картографічного конструкта впродовж кількох хвилин одне від одного, хоч і з різних боків архіпелагу. Бразил працював з рівномірним благодушним і елегантним завзяттям, поки ми не розіграли весь напад і подальший відхід. Він приклав долоню до Відауриної спини й легенько всміхнувся до мене за секунду до того, як вони блимнули геть з віртуальності із координацією, яка не просто багато про що говорила — її вистачило б на кілька томів.
— Ти ж знаєш, що отримаєш свої гроші назад, так? — сказав я.
Він нетерпляче смикнувся.
— Знаю, Таку. Я не переймаюся через гроші. Ми б закрили твій борг перед Шегешваром і просто так, якби ти попросив. І досі можемо це зробити — якщо хочеш, можеш вважати це винагородою за те, що нам приніс.
— Нема потреби, — натягнуто мовив я. — Я вважаю це позикою. І виплачу її, щойно все трохи вляжеться.
Здавлене пирхання Сьєрри Трес. Я розвернувся до неї.
— Щось здалося тобі смішним?
— Ага. Думка, що в якийсь найближчий час все трохи вляжеться.
Ми дивилися, як на море перед нами наповзає ніч. Дайкоку піднявся над затемненим обрієм й приєднався до Маріканона на західному небі. Трохи далі вздовж пляжу решта Бразилової команди складала ватру. Навколо нарослої купи плавуна тріщав регіт, і тьмяні силуети тіл вихилялися й дуркували. Всупереч будь-яким лихим передчуттям, що спадали на думку мені чи Трес, вечір наливався глибоким спокоєм, м’яким і прохолодним, як пісок під ногами. Після маніячної сесії у віртуальності здавалося, що до наступного дня вже не залишилося нічого ані робити, ані говорити. А наразі той завтрашній день котився іншим боком планети, наче хвиля, що розганяється й набирає сили. Я подумав, що коли б я був Кої, то повірив би, що відчуваю, як хода історії затамувала подих.