Останнє слово ще злітало з його губ, коли стрункий чоловік середнього віку з сивим хвостиком увійшов до вестибюля з дальнього краю. Наскільки я бачив, він з’явився природним шляхом, але якщо сади не ховалися прямо за рогом, то його миттєва поява була знаком тонко продуманої системної магії в дії. А на його комбінезоні не було ані сліду води чи ґрунту.
— Ніку? — Бразил виступив йому назустріч. — Це ти?
— Готовий стверджувати, що я, — Нацуме проплив над дерев’яною підлогою. Зблизька в ньому виявилося щось таке, що боляче нагадало мені про Ласло. Хвостик на голові й самопевна сухорлява постава, натяк на шалений шарм у виразі обличчя. Піднявся обвідними трубами, а тоді вгору семиметровим димарем із полірованої сталі. Але тоді як у погляді Ласло завжди читалися стиснені до білих кісточок руки, якими він себе стримував, Нацуме, здавалося, забив свої внутрішні імпульси до стану мирної згоди. Його погляд був зосереджений і серйозний, але він нічого не вимагав від світу, на який дивився. — Втім, тепер я звуся Норіке.
Вони обмінялися з іншим ченцем короткою серією шанобливих жестів, і той хутенько поплив геть зі сцени, роздерся на клубок кольорових ниток і вплівся в гобелен.
Нацуме провів його очима, а тоді розвернувся й придивився до нас обох.
— Боюся, що не впізнаю жодного з вас у цих тілах.
— Мене ти зовсім не знаєш, — підбадьорив я його.
— Ніку, це я, Джек. Із Вчири.
Нацуме коротко глянув на свої долоні, а тоді знову на Бразила.
— Джек Душа-Бразил?
— Так. Що ти тут робиш, дядьку?
Коротка усмішка.
— Вчуся.
— У тебе тут є океан? Такий прибій, як на Чотирьох Пальцях? Такі скелі, як коло Пашкані? Та годі, дядьку.
— Правду кажучи, наразі я вчуся вирощувати мереживні маки. Це дуже складно. Не хочете подивитися на теперішні плоди моїх зусиль?
Бразил переступив на іншу ногу.
— Слухай, Ніку, я не впевнений, що ми маємо час на…
— О, тутешній час… — знов усмішка. — Гнучкий. Я добуду вам часу. Сюди, будь ласка.
Ми вийшли з вестибюля й обійшли чотирикутник вишневого цвіту, тоді пройшли під аркою і через мощений камінцями двір. В одному його куті двоє ченців стояли навколішки й медитували. Вони не підвели на нас очей. Годі було розрізнити, вони мешканці монастиря чи функції конструкта, як воротар. Нацуме не звернув на них уваги. Ми з Бразилом обмінялися поглядами, і обличчя серфера виглядало стурбованим. Я прочитав його думки так само легко, наче мені їх роздрукували. Це був не той, кого він знав, і хтозна, чи можна було тепер йому вірити. Нарешті Нацуме провів нас крізь арковий тунель до іншого чотирикутника, а тоді вниз коротким маршем сходів із земного дерева до неглибокої ями з болотяними рослинами й травами, обрамленої круговою кам’яною стежкою.
Там, ширяючи над павутинчастим сірим плетивом кореневих систем, десяток мереживних маків підставляв філігранні переливчасті фіолетово-зелені пелюстки світлу з віртуального неба. Найбільша рослина ледь сягала заввишки п’ятдесяти сантиметрів. Можливо, з точки зору садівництва це було винятково, звідки мені знати. Але воно точно не було великим досягненням для людини, котра одного разу відбилася від дорослого пляшкоспина, не маючи іншої зброї крім кулаків, ніг та ще нетривкого хімічного фаєра. Для того, хто якось вискочив на Рильські Скелі без антигравітації й мотузок.
— Дуже гарно, — сказав Бразил.
Я кивнув.
— Так. Ти, мабуть, дуже ними задоволений.
— До якоїсь міри, — Нацуме обвів посічені пелюстки своїх підопічних критичним поглядом. — Врешті-решт, я піддався очевидній слабкості, що, вочевидь, трапляється з більшістю новачків.
Він запитально глянув на нас.
Я зиркнув на Бразила, але не отримав звідти ніякої помочі.
— А вони не занизенькі? — нарешті спитав я.
Нацуме похитав головою й посміявся.
— Ні, насправді вони нормального зросту для такої вологої бази. І — перепрошую — я бачу, що вчинив ще один поширений серед садівників грішок. Припустив, що всі на світі захоплені предметом моєї власної одержимості.
Він знизав плечима й повернувся до сходів, де стояли ми, й присів на них. Він махнув до своїх рослин.
— Вони надто яскраві. Бездоганні мереживні маки мають бути матові. Вони не мають отак вилискувати, це вульгарно. Принаймні так говорить Абат.
— Ніку…
Він глянув на Бразила.
— Так.
— Ніку, нам треба дещо обговорити.
Я почекав. Тут вирішувати мусив Бразил. Якщо стежка здавалася йому підозрілою, то я не збирався ступати поперед нього.